- Ой, Богданчику, не знаю. На твій вибір.
- У кожного транспортного засобу свої недоліки. Віник - дуже короткий, за швабру незручно триматися, з килима постійно здуває, якщо не лежати, притуливши голову аж до його поверхні. Та й маневрування у нього гірше буде…
- А що ти обрав би?
Він засміявся.
- А я полетів би самостійно.
- А я так можу?
- Вибач, кицю, це не жіночий, а тим більше не відьомський привілей.
- Що ж… Спробуємо, напевне, швабру, - нарешті вирішила вона. Богдан клацнув пальцями. Мовби знехотя, дозволяючи. Грюкнули двері комірчини, відчинилися двері Інчиної кімнати, й до неї повільно, трохи лінькувато обертаючись у повітрі, підлетіла швабра.
- У-ух, - захоплено видихнула Інка, провела долонею по майбутньому транспортному засобу, що слухняно завмер у повітрі.
- Мало не забув, - ляснув себе долонею по лобі Богдан, - це тобі.
І простягнув Інці невеличке дзеркальце. Дзеркальце було з довгою тріщиною посередині.
- Не міг уже ціле подарувати! - образилася Інка.
Богдан посміхнувся. Це був жарт, бо Інка знала, що для чогось ця тріщина потрібна. Може, не менш потрібна, ніж швабра та й сама Інка.
- Розбиті дзеркала - це перехід в іншу грань, - сказав Богдан, - тому, до речі, люди їх і бояться.
- Іншу грань чого? - спитала Інка.
- Стоп-стоп-стоп! - Богдан підняв руки. - Не думаймо, бережімо голову. Скажімо, просто в інший світ.
- Припустимо, - обережно сказала Інка. У певний інший світ, який є гранню… чого?… Всесвіту?… Щось луснуло в голові, біль вдарив у скроні. Інка замружилася. Богдан підхопив її, ніжно обійняв, провів долонею по рудих косах.
- Тихо-тихо, кицю, - якось аж перелякано сказав він, - обережно. Не перенапружуйся.
Та хіба ж це було перенапруження? Малесенька думка, що майнула в голові, більше нічого. Клятий струс! Інка ладна була розплакатися від образи. Та не розплакалася. Поруч був Богдан. Такий гарний, такий милий, просто-таки Богом даний. Він заспокоював, шепотів щось на вушко, і біль потроху, потихеньку згортався, відповзав назад.
- Ти хороший, - усміхнулася йому Інка.
- А ти - відьма, - всміхнувся він у відповідь. Це був жарт, тому Інка засміялася, тихенько, щоб не розбудити приспаний біль, який ще існував десь на краєчку її свідомості.
- Подивись-но у дзеркало, - запропонував Богдан.
Інка слухняно взяла розбите дзеркальце, поглянула у нього. Мало не відскочила від подиву і якогось дивного захвату. Це була вона. Та не вона-дівчинка-розумниця, а вона - відьма. Звичайні й такі звичні руді кіски перетворилися на каскад вогненного волосся, сяяли величезні зелені очі - такі, що за ними й обличчя майже не було видно, а саме обличчя побіліло настільки, що аж світилося, риси його загострилися, якщо не до хворобливості, то до такої краси, що була на грані з хворобливістю.
- Це - я?! - їй аж подих перехопило.
- Ти, кицю. На сьогоднішню ніч. Якщо захочеш, будеш така завжди.
Вона промовчала, бо не була певна, чи захоче. Зараз Інка-відьма ні в чому не була певна.
Богдан відчинив вікно, жестом запросив її сісти на швабру. Інка легко перекинула через неї ногу, обережно взялася обома руками.
- Тримайся міцно, - підморгнув Богдан. В очікуванні польоту він аж горів.
- Як нею керувати? - раптом перелякалася Інка.
- Це мої проблеми. Ти, кицю, лише тримайся.
Інка слухняно кивнула, вхопилася за швабру так, що аж пальці побіліли.
- Даю відлік, - посміхнувся Богдан, - три… два… один… старт!
Старт вийшов не дуже. Ні, вона полетіла і стрімко помчала вперед, проте добряче перелякалася. Швабру так шарпонуло, а потім вона так різко провалилася в нічну пітьму, що новоявлена відьма ладна була заверещати.
- Інко! - Богдан був десь поруч, кричав крізь свист вітру у вухах. - Інко, ти летиш! Розплющ очі! Подивися на тих комах унизу! Гей!
Він теж ладен був сміятися з утіхи. Мабуть, полюбляв гострі відчуття. Інці ж було не до сміху. Може, хтось і літає із задоволенням на швабрі, але тільки не вона. По-перше, на ній незручно було сидіти, по-друге, було досить холодно, якщо не сказати зимно, по-третє, знову повернувся страх, знову згадувалися сни про татусів літак і подробиці катастрофи. Дивно, а от на дах вона завжди лазила легко і з задоволенням. Видно, боялася лише через те, що не контролювала ситуації.
- Інко, - наполегливо гукав десь над вухом Богдан, - розплющ очі!
- А, може, я так… - невпевнено відказала вона і ще дужче заплющила очі.
Ну, яка з неї відьма?! Навіть на швабрі нормально не пролетить! А як на неї подивляться інші? Там, на злеті. Добре-добре, наступного разу вона попрохає Богдана навчити її керувати польотом самостійно… Стривай, Інко! Який ще, в біса, наступний раз? Ти ж хотіла лише спробувати, лише на одну ніч… А… а треба ж мені буде якось повертатися, от тоді й попрохаю, знайшлася вона. Так, стій, Інко. Що це ти робиш? Виправдовуєшся, хитруєш сама із собою? Ще цього бракувало!