Після струсу Інка помітно змінилася. Видно, через цю постійну нудьгу. Вона прагнула розваг, таких як ось цей зліт, чогось простого й цікавого. Та її частина, яка раніше була головною, яка не дозволяла сидіти в генделику і пиячити з друзями, гуляти з Елкою, бути нормальною п’ятнадцятирічною дівчиною, зараз кудись щезла. Не те, щоб геть щезла, - просто відійшла в тінь. І часом подавала слабкий голос. І ось цьому голосові Інка зараз опиралася, хитрувала з ним, виправдовувалася. Богдан же цей голос взагалі зводив до нуля. Самою своєю веселою й насмішкуватою присутністю, самим фактом свого існування. Нічого, заспокоювала себе Інка, це мине. Це просто реакція організму на те, що мені зараз не можна напружувати мозок… Ні, вона не заспокоювала себе, вона, хай йому дідько, знову намагалася виправдатись.
Янгол (6)
Милка знов тихесенько пошкрябалася у двері, прошепотіла:
- Янголе…
- Заходь, - сказав Янгол. Він не спав, туди-сюди ходив палатою і, здається, чекав на неї. Вона зайшла, незмінний почет - за нею. На цей раз Янголове ліжко зайняв напівпрозорий Троль, що охороняв Південний міст. Янгол знав його. Він був уже старий, цей Троль, і давно забувся, від кого треба охороняти той міст. Проте завжди був на варті. Жив він під мостом у діжці, як Діоген. І як Діоген, полюбляв розводити філософію. І все було б із цим Тролем добре, якби не його злість і міщанські уподобання.
- Янголе, ти що, ніколи не спиш? - спитала Милка, зручно вмостившись на підлозі та обхопивши коліна руками. Він сів біля неї.
- Сплю, чому ж ні.
- А коли?
- Вранці переважно. Це давня звичка. Чомусь уранці роботи для янголів набагато менше, ніж іншої пори.
Вона мовчки похитала головою, немовби співчуваючи. Посиділи.
- Що з тією другою Милою, тою, що пише? - нарешті спитав Янгол.
- Вона боїться писати тебе, - важко зітхнула вона. - Як людина може змалювати янгола? Адже людина сама по собі набагато простіша за нього. Вона боїться, що з цього нічого не вийде.
- Але ж спробувати варто?
- Варто. Вона вже намагається. Тому я й прийшла - побільше про тебе дізнатися, про те, що в тебе всередині, про твою сутність, Янголе.
- Це важко, - посміхнувся він, - важко зрозуміти… Навіщо їй сутність? Сутність не потрібна читачам, їх цікавить лише форма. Лише маленькі яскраві зовнішні ознаки.
- Невже? - здивувалася Милка. Янгол посміхнувся:
- Сутність потрібна лише авторові. Та й то не будь-якому.
Вона замислилася.
- Я з тобою не згодна, Янголе.
І знову вона подобалася йому, тому що не погоджувалася. На те й людина, щоб обстоювати свою думку.
- Я знаю таких читачів, що шукають сутність навіть там, де її немає.
- Я неправильно висловився, - трохи винувато посміхнувся він, - сутність потрібна. Проте не треба її писати. Хай шукають, тоді кожний знайде свою сутність. Сутність у кожного своя. Ми живемо у граней, у безлічі гранях, і в кожній людині співіснує ця безліч. У когось переважає одна, у когось - інша. Розумієш?
- Тобто, писати сутність не потрібно, бо я напишу лише свою сутність…
- … обмеживши цим твір, - закінчив він.
- Стривай, Янголе! Це ж не твір, це коротенька нотатка про тебе…
- А повинен бути твір. Із душею. Інакше навряд чи подіє.
- Але ж цей твір не призначається для читачів.
- Жоден твір, якщо це справді твір, не для них призначений. Він призначений для самого творця, а все інше - настільки дрібниця порівняно з радістю творчості, що про це годі й казати.
- Добре, - Мила позіхнула. Замислилася. Раптово посміхнулася - до чогось прийшла.
- Янголе, а якщо зобразити зовнішність максимально точно, то чи не передасться разом із цим бодай шматочок того, що всередині, такий собі почин для формування сутності…
- Можливо, - теж посміхнувся він. Вона сперечалася. Вона не приймала його - його, Янгола! - слова за єдино можливі. І це при тому, що була в янгольстві його впевненою. Вона могла творити, вона могла писати. В неї було це, й це було від Бога.
Мила зосередилася на ньому. Максимально точно. Жест - легкий змах руки (тонкої руки з довгими пальцями і трохи довшими, ніж звичайно, нігтями) - жест - він легко зводиться на ноги (в усій його фігурі - легкість і водночас напруженість, готовність до чогось, до якогось ривка) - жест - відчиняє кватирку (легко і вже звично, він досить довго пробув у лікарні, палата для нього як рідний дім) - жест - запалює цигарку (тримає її легко й невимушено, між двома пальцями, він усе робить отак, легко й невимушено) - жест - усміхається їй, Милці (у нього гарна посмішка, проте якась летюча, як…) - не встигла - жест - відкидає довге волос-ся трохи назад (як… як… проїхали, воно місячної барви вночі, а вдень сяє, мов сонце…)