Вона зазирнула до кімнати. Все спокійно. Ідилія. Ерастович - весь у телевізорі, мама гортає черговий жіночий журнал… До речі, жіночі журнали - ще один прояв гуртування слабких тваринок у зграйки. Жоден чоловічий журнал (окрім хіба що тих, які з голими бабами) ніколи не набуде такої популярності серед чоловіків, здебільшого розумних, а тому менш чуттєвих, більш самодостатніх.
Інка відкрила шафу, витягла найгарнішу пляшку, замаскувала сліди злочину і прокралася до себе в кімнату. Дорогою раптом подумала: цікаво, чому з появою Богдана вона почала постійно випивати? Та ні, чому ж постійно? Ото хильнула кілька днів тому на відьомському зльоті, та ще зараз. Хіба ж це закономірність? Та щось усе одно поворухнулося всередині. Цить, сказала йому Інка і зачинила за собою двері.
Монологічний діалог
Ходімо, дзеркальце, мити посуд. Цього діла я не люблю, та краса потребує жертв. На цей раз принесемо жертву кухонній красі. Я прямую до раковини, кладу дзеркало поруч. Я не люблю мити посуд, бо під час миття дуже добре думається. А як нема про що думати, то можна з’їхати з глузду. А ось цього мені зовсім не потрібно. Глузд - це найдорожче, що в мене є. Розум понад усе. Це вірно, це я вирішила для себе у своєму далекому цікавому дитинстві. Не дуже, правда, й далекому, проте час, річ вкрай суб’єктивна, розтягнувся так, ніби минули віки. Просто, мабуть, я тоді та я зараз дуже відрізняються. Тому й відгороджуюся від себе тоді (такої ще дурненької, але такої всемогутньої у своїх мріях, у своєму змісті життя дитини) цим розтягнутим часом.
Отже, щоб не з’їхати з глузду, я кладу дзеркальце поруч. Беручись за посуд, продовжую з ним балакати. Іноді швидко позираю: перевірити, чи на місці відображення і чи серйозно воно мене слухає. Слухай дзеркальце, вчителі писали: «Кожна людина - це нескінченність. Як одна нескінченність може бути кращою за інші?» А я знаю. Просто вони знову хотіли ошукати народ розумними словами. Нескінченності: лежачі вісімки, замкнені кола, стрічки Мебіуса, нарешті, розгорнуті, спрямовані кудись… Бачиш, як їх багато? І всі різні. І це лише ті нескінченності, які ми можемо собі уявити. А існують інші. Ні, взагалі, нескінченність є просто нескінченністю та й годі (й, до речі, людина нею не є), та, переводячи все це на нашу просторово-замкнену модель розуміння… Ой, дзеркальце, такі розумні слова в тобі пропадають. І знаєш, чому? Тому що коханому вони не потрібні, коханий і так усе це знає. А комусь ще їх сказати?… Та навряд, брудна дірко у вічність. Навіщо комусь мої слова, якими все одно нічого ясно не поясниш, які просто звучать так, що подобаються мені? А манії величності у мене немає. Ну, може є, мале-есенька. Але ж не перед сірим натовпом мені, великій і розумній, розпинатися! Не зрозуміє. Вийде метання бісеру… Ну добре, добре, є в мене манія величі, нею всі великі страждають.
Правда, смішно? Трохи іронії, з нею легше. У мене є рецепт свого маленького щастя. Знаєш, який? Коли щось не виходить і від цього боляче, соромно або ж просто зле, треба сказати одну фразу. «Невдача спіткала українських спортсменів» І такий сміх одразу розбирає, що аж жити краще. Тебе не розбирає? А що тобі, скло? Хіба буває тобі справді боляче? Ти ж усього-на-всього - моя розмита копія. Не зовсім копія, істота не ідентична, але симетрична мені. Що з тобою говорити… Закінчується гаряча вода у крані. А брудного посуду ще чимало. Я починаю сердитися, й раптом розбирає регіт. І знову невдача спіткала українських спортсменів!…
Янгол (8)
- Знайомся, Янголе, це мій шкільний приятель, Борис Едуардович, - переможно усміхнувся Василь Анатолійович. Чоловік поруч із лікарем теж усміхнувся. Трохи напруженіше, ніж такий собі Борис Едуардович, що просто проходив тут і вирішив зазирнути у гості.
- Можна просто Борис, - сказав він.
- Янгол, - відрекомендувався Янгол. У погляді знову промайнув ледве помітний глум. Це було добре. Бодай щось та промайнуло.
- Янголе, - провадив Василь Анатолійович, - Борис - фізик. Я привів його до тебе, щоб ти розказав йому про будову Всесвіту. Й усі рівняння свої пояснив. І все інше… Мені здається, він зрозуміє тебе краще, ніж я.
Янгол уважно поглянув на фізика. Раптово спалахнув усмішкою. Василь Анатолійович аж ревність відчув. З ним мовчить, як баран, дивиться порожніми очима у стелю, а тут - усміхається фактично незнайомій людині. Чи, може, у психа упереджене ставлення до фізиків?