На обіді пощастило знайти лише Милу.
- Ну як? - швидко поглянув на неї Янгол.
- Потрібна причина, Янголе, - відказала вона.
- Чого?
- Того, що ти тут.
- Дзеркало розкололося.
До них уже йшов санітар. Розмови під час вечері, та й узагалі, під час їжі, суворо заборо-нялися.
- Чому розкололося? - швидко спитала вона.
- Ну, звідки ж я знаю? - втомлено підняв очі Янгол.
- Добре. Вночі поговоримо.
І вона відійшла.
- Сядь до столу і їж, - сказав йому санітар.
Янгол зверхньо глянув на нього.
- Я не голодний.
Блимнув очима і пішов геть. Чому? Чому взагалі може розколотися дзеркало? Та будь-чому. Його можна необережно стукнути чимось важким, його можна впустити, воно може випасти з жіночої сумочки, на нього може хтось наступити… Чому? Знову ці причинно-наслідкові зв’язки. Ніяк без них не можуть!
Василь Анатолійович (2)
Василь Анатолійович уже прийшов до тями після вчорашнього. То була перевтома, думав собі він, сидячи в кабінеті та спокійно (сьогодні вже спокійно) гортаючи Янголову картку. Не просунувся з цим хлопцем ані на крок. Чому не просунувся? Тому що постійно відволікався на його демагогію, тому що не лікував, а сперечався. А чому не лікував? Бо просто не знав, як його лікувати. Він звик до звичайної схеми: спокійні бесіди з пацієнтом, інколи гіпноз - пошук причини хвороби у минулому - подолання причини. З Янголом усе не так, з Янголом усе навпаки. Наслідок - видно одразу, причини - не знайти. Вже два роки причини не знайти. Гіпнозові цей хлопець не піддається взагалі. Що ж, існують такі феномени, рідко, але трапляються. Щиросердних бесід із ним не виходить: надто вже він самодостатній для них, для того, щоб виливати душу старому лікареві, якого вважає трохи дурнуватим, трохи нижчим від нього за рівнем розвитку. Надто вже він самодостатній, щоб виливати душу, і цим так несхожий на всіх інших пацієнтів.
Бориса, звичайно ж, не можна було до нього пускати. Він - фізик, учитель, нервовий, геть неврівноважений. І ніякий не психіатр. Це була помилка, якої Василь Анатолійович припустився у дурному своєму запалі, розлютившись на Янголові розумування. Ну, та що зроблено, - те зроблено. Підемо далі.
Здається, у хлопця налагодився контакт із Дмитром-параноїком. Дмитро, до речі, теж тяжкий випадок. Вигадав собі китайця і тікає від нього. Василь Анатолійович дуже довго копирсався в ньому: минуле, страхи, сподівання… І нічого. Нічого, що було б хоч якось пов’язане з китайцями, нічого, що взагалі могло би викликати таку параною. І теж два роки…
Ага, сказав він сам собі, які схожі випадки. Чи не можуть вони бути якимось чином пов’язані? Раптова ідея майнула в голові. Такого Василь Анатолійович іще не робив, але сподівався, що подібне хоч якось зрушить справу з місця. Так… хто там ще? Ага, Людмила з п’ятнадцятої теж належить до їхньої гоп-компанії. Ні, з цією все ясно, невдалий початок творчого шляху, затяжна депресія і, нарешті, шизофренія. Проте лікуватися вона не хоче. З ним, лікарем, спілкуватися або взагалі відмовляється, або ж говорить односкладовими реченнями: «так», «ні», «не знаю». А з Янголом і Дмитром навіть дуже охоче розмовляє. І здається, потай закохана у Дмитра. Все? Здається, все. Зібрати всіх утрьох і одним махом… Навряд чи щось вийде, та спробувати варто…
Інка (11)
Вона прокинулася рано. Цікаво, чому всі кажуть, що голова болить із перепою? У неї не боліла. Лише трішечки паморочилася, та й то, мабуть, через клятий струс. Сфінкс був поруч, він цілеспрямовано шматував килим своїми величезними кігтями.
- Привіт, - сказала йому Інка.
- Привіт, - відповів Сфінкс.
- Як справи? - спитала Інка.
- Добре, - відповів Сфінкс.
Щось потепліло всередині. Навчилося, воно навчилося! Тепер вона розуміла Бориса Едуардовича. Так ось у чому кайф бути вчителем! Ось коли зазнаєш утіхи, відчуваєш, що день марно не минув.
- Молодець, Сфінксе.
- Що таке «молодець»? - одразу ж підняло мордочку створіння. Й Інці довелося ще з півгодини проводити навчання. Її увагу відвернуло якесь шарудіння з шафи. Вона здивовано поглянула на неї, потім - на Сфінкса, немов шукаючи у нього підтримки. Встала, обережно, мало не навшпиньках підійшла до шафи, рвонула на себе двері. Перед її очима матеріалізувалося маленьке створіння з величезними вухами й зубами. Так і є - Гремлін. Єдине, що вийшло саме так, як вона його й уявляла. Гремлін уважно глянув на Інку, розігнався і плигнув на люстру. Люстра обірвалася і з гуркотом гепнула додолу. Гремлін з утіхою заходився доламувати її.