І от йому дозволили говорити. Й він говорив. Підводився, сідав, ходив палатою, жестикулював, часом зривався на крик, деколи тихенько сміявся… Янгол не все розумів, не розумів і половини заплутаних слів, думок і почуттів, які стрибали та наповзали одне на одне. Він і не прагнув зрозуміти: Василю Анатолійовичу просто потрібно було розповісти, просто потрібно було, щоб його слухали, не обов’язково розуміли, аби тільки слухали. І Янгол слухав. А лікар розповідав. Сповідався. Сповідався янголові. Не своєму, зате хоч якомусь. Нечасто в житті можна сповідатися янголові.
Разом зі словами щезало напруження, зникала лють, потихеньку танули давні наболілі обрбзи; відчуття якогось дивного супокою повільно підіймалося зсередини. Він розповів усе - від початку й до кінця. Про батьків, про навчання, про швидке одруження, про друге - вдаліше, але з постійно втомленим поглядом Олени та усмішкою «я все розумію», яку чомусь так ненавидів, про пацієнтів, тих, що лікуванню піддаються, і тих, що нітрохи не піддаються, як, наприклад, ти, Янголе, або цей Дмитро з китайцем, або Людмила зі своїм почетом…
Янгол мовчав. Часом кивав, часом лагідно усміхався, в очах була зацікавленість і розуміння. Василь Анатолійович знав цей погляд, сам був точно таким у спілкуванні з пацієнтами, та зараз був чомусь вдячний Янголові. Здавалося, йому справді цікаво. Здавалося, він справді розуміє.
Нарешті він завершив розповідь. Завершив зовсім іншою людиною, людиною, що виштовхнула з себе, відмила, відшкребла застарілу іржу обрбз, люті, нерозуміння, людиною, яка здатна, готова і прагне лікувати, допомагати іншим, тим, що заблукали в житті, збилися на манівці і йдуть навмання своїм темним лісом.
Вони помовчали. Василь Анатолійович промовив:
- Дякую, Янголе. Мені це було справді потрібне.
- Знаю, - посміхнувся Янгол. - Дозвольте, Василю Анатолійовичу, дати вам останню дружню пораду.
Дружню! Лікар посміхнувся. Хіба був Янгол його другом бодай однісіньку мить? Чи бодай коли-небудь дозволяв собі опуститися до його, людського рівня? Він був розумним, гордовитим, часом іронічним, деколи жорстоким, але другом, звичайно ж, не був.
- Яку пораду? - спитав лікар.
- Не всіх потрібно відразу хапати й лікувати. Певне відхилення від норми і є норма. Інакше не існувало б мистецтва. Інакше ви не наблизилися б до Бога так, як змогли це зробити.
Він підвівся, ніби зібравшись іти.
- Янголе! - аж скрикнув лікар. - Янголе, останнє запитання. Що таке грані?
- Грані? Грані, Василю Анатолійовичу, це те, що тут, - і Янгол приклав руку із трохи довшими, ніж треба, нігтями до грудей, - грані - це ви. Нескінченні й щодня інші. Грані - це складові Всесвіту. Всесвіт багатогранний, і щодня ви на якійсь із цих граней. Щодня різні. Це і є привілей людини. Необмежена ряснобарвність, різночуттєвість. Творчість, як один з проявів існування у гранях… Янголи, наприклад, ніколи не зможуть бути такими. Вони охоплюють усі грані повністю, одночасно, тому завжди однакові, - він раптом підморгнув лікареві, - трохи навіть нудні, чи не так?
- Не так, - заперечив лікар, - ти не нудний, Янголе, ти просто дивний.
- До речі, - чомусь пригадав Янгол, - як там Борис?
- Не знаю, - розгубився Василь Анатолійович, - не телефонував.
- То зателефонуйте йому самі, - порадив Янгол, - не можна втрачати давніх друзів.
- Ти ж казав, що друзів немає, - згадав лікар.
- Немає, - згодився Янгол, - ідеальних немає. Та часом, коли збігаються домінуючі грані… - раптом він широко посміхнувся, махнув рукою. - Просто подзвоніть йому, Василю Анатолійовичу.
Янгол звичним жестом відкинув назад волос-ся, полегшено зітхнув. Дзеркало полагоджено.
І лікар сахнувся, тому що за спиною пацієнта раптом спалахнули золотом два величезні крила. Янгол обернувся до ґрат - і ті розсипалися на попіл, і його відразу ж розвіяло вітром, який дмухнув крізь відчинене вікно. Янгол посміхнувся і відсалютував Василю Анатолійовичу двома пальцями.
- Ну все, бувайте, - підбіг до підвіконня й стрибнув.
Прийшовши до тями лікар кинувся до вікна. Визирнув. Унизу - нікого (серце радісно підстрибнуло), зверху - теж. Тільки легкий сріблястий спалах серед хмар.
- Бувай, - прошепотів лікар.
Інка (13)
Інка впевнено крокувала додому. У рюкзаку сидів упольований Гремлін. Одну справу було виконано - місто порятовано від руїни. Це виявилося напрочуд легко - Грем уже розламав півтролейбуса, а тому був спокійний, задоволений і в рюкзак заліз майже сам.
Тепер залишалася ще одна справа - найважливіша.
Богдан чекав на неї. Підхопився, як тільки Інка зайшла і випустила Грема.