- Ну що?
- Нічого, - відповіла Інка.
- Ти сердишся, кицю?
- Чого на тебе сердитися? - здивувалася вона.
Інка щось зосереджено шукала. Відкривала шафи, шухлядки, тумбочки, порпалася серед своїх речей. Нарешті, так нічого і не знайшовши, підняла на Богдана підозрілий погляд:
- Це ти вкрав дзеркало?
- Яке дзеркало? - здивувався Богдан.
- Богд-а-ане… - протягнула вона.
Та він знизав плечима і задивився у вікно.
- Віддай! - наполягала Інка.
- Немає, - розвів руками Богдан (а очі ж такі чесні-чесні), - я його кудись викинув.
- Он як? - розсердилася Інка. Обернулася до нього спиною, простягла руку, заплющилася. До найменших деталей уявила собі розколоте дзеркальце. Це було неважко, вона часто дивилась у нього, тож пам’ятала дуже детально. Та Інка не квапилася, повільно мацала внутрішнім поглядом поверхню уявного (поки що уявного) дзеркала. Жодної неточності, жодної помилки припуститися не можна було, цього разу вона просто не мала права на помилку. Нарешті! Є!
- Ага! - переможно вигукнула Інка. У простягнутій, трохи тремтячій від напруження руці блищало дзеркальце. Те дзеркальце, не таке ж саме, а просто те. Те, що дав їй Богдан перед відомським зльотом, випадково обмовившись про існування граней.
От тобі й сировина для синтезу, Богданчику! На фіг вона нам не потрібна! Ми й самі утнемо. Нестримна радість охопила її. Змогла, змогла! Створила! Навіть, ні, не створила, - відновила. Богдан її радощів не поділяв, проте й переможеним не виглядав. Він допитливо підняв брови:
- І що далі, кицю? Спрямуєш на мене і скажеш: «Тебе не існує»? Не вийде. По-перше, це мене не зупинить, по-друге, ти вже навчилася створювати, але ще не вмієш руйнувати.
- А я й не збиралася руйнувати, - відповіла Інка та огледілася.
Де ж той клятий скотч? Ось, ось він, закон бутерброда! Конче необхідний скотч, щоб заліпити діру між гранями, поставити все на свої місця, щоб заткнути рота Богданові, найгіршій стороні Інчиної натури, щоб життя повернулося до нормального русла… Вона була впевнена, що розбите дзеркальце і є причиною викривлення реальності біля неї, що потрібно лише склеїти його, а для цього треба клятий малесенький шматочок скотчу. Де ж він є? Богдан мовчки вичі-кував, склавши руки на грудях і міряючи її насмішкуватим поглядом. Раптом під столом хтось заплямкав. Інка підозріливо заглянула під стіл. Грем підняв на неї величезні очиська, закліпав. Потім почухав задньою лапою за вухом. Досить професійно. Здається, цей жест він перейняв від Сфінкса. Інчине серце радісно підстрибнуло: Грем незграбно ховав за спиною погризений шматочок клейкої стрічки.
- Греме! - погрозливо сказала вона. Той зайняв позицію «на старт» - зібрався тікати. Не вийшло. Інка схопила його за вухо, витягнула, вирвала з пазуристої лапи недогризений скотч. Богдан аж сіпнувся.
- Що ти збираєшся робити? - люто примружився він.
- Вгадай з трьох разів, - вона сіла за стіл, тримаючи дзеркало в одній руці, стрічку - в іншій. Прошепотіла:
- Тримай, фашисте, гранату!
- Я не дозволю, - схопив її за руку Богдан.
- Дозволиш, - широко посміхнулася вона, - ти - лише моя частка. Хоч матеріалізована, проте слабша від мене. І знаєш, чому слабша? Бо твоя філософія - це філософія слабкості. Прибери руки, маленька, поганенька частко!
І, дивна річ, він справді прибрав руки. Раптом почав меншати, спробував щось закричати, та вийшов лише тихенький мишачий писк. Інка насмішкувато дивилася на маленьке нещастя, що залишилося від її колишнього, як вона вважала, друга.
- Ти правий, Богдане, - сказала вона маленькому нещастю, - правий лише в одному: потрібно трішечки злості й іронії. Я не знищуватиму тебе, бо не знаю, у що ти можеш перевтілитися наступного разу. Ти таким ось і залишишся, чимось малим і дуже писклявим. Правда ж, смішно?
Він усе меншав і меншав, аж поки його не стало ні видно, ані чутно. Інка сподівалася, що існує найменша грань його зменшення. Бо якщо ні, то це триватиме нескінченно і може дійти до якісного стрибка, збільшення. Вона крутнула головою, відганяючи ці думки. Зубами відірвала шматочок скотчу. Буркнула: «На цій мажорній ноті і завершимо нашу програму»… Потім навалилось відчуття втоми й порожнечі. Це відчуття з’явилося після того, як заклеїла дзеркало, та як вона це робила, Інка не пам’ятала. У пам’яті лишився тільки головний біль, страшенне відчуття втоми й сірий туман навколо. Смутно згадувалися голоси:
- … ось цей пласт?
- Нарешті!
- … за спиною… раптом спалахнули… крила
- … це дуже важке Слово
- Яке слово?
- Те, що було спочатку, те, що дано лише обраним…