Інка вирішила піти до школи. Врешті, вона ще встигає на останній урок. Висидіти сорок п’ять хвилин зарубіжної літератури все ж таки краще, ніж бачити у парках ерастовичів. Цигарка догоряла, й Інка одразу ж прикурила від неї наступну. Потвора цей Ерастович! Як він може?! Промінює на якусь розмальовану (і, до речі, гладку) дурепу її гарну, лагідну, поблажливу матусю?! Ну, нічого, падлюко, тримайся тепер! Я тобі влаштую веселе життя! Що може зробити п’ятнадцятирічне руде дівчисько великому вусатому дядькові, який безпідставно вважає себе розумнішим? Воно може перетворити його життя на пекло. Й воно це зробить, ох, як зробить! Доста нервувати, Інко, інцидент вичерпано, крапка. Вона рішуче жбурнула щойно почату цигарку. Примусила себе спокійно посміхнутися. Розум над емоціями, Інко, розум над емоціями. А його життя вже перетворюється на пекло. Вже зараз він сидить і трясеться. А як не трясеться, то йому треба починати це робити.
Школа була звичайною, старою. Коридорами гасала малеча. Інку завжди цікавило, чому всі малюки (класу десь до п’ятого) завжди гасають, причому, головою вперед, нікуди, крім своїх ніг і підлоги, не дивлячись. Маленькі вперті бички. От і врізуються весь час у дорослих, які ходять, задерши носа, й дітлахів увіч не бачать. Така цікава картина спостерігається в усіх школах. Просто менталітет якийсь. Інка свою школу любила. Саме через оці юрми галасливих, строкато вбраних дітей. У такі гурти дуже легко затесатися. Й там чомусь нічого не відволікало. Можна було дивитися на дітей і водночас думати про своє, а цього ніколи не зробиш на самоті, тим паче, вдома. Мабуть, через те, що якусь частину, ту, що в процесі мислення реагувала на зовнішні подразники, постійно відволікав натовп, його метушня, галас і сміх.
На зарубіжку Інка трохи спізнилася. Зайшла. Вибачилася, вмостилася за останньою партою й приготувалася нудьгувати. Клас заворушився, легенький шепіт пробіг рядами. Понудьгувати не дали однокласники. Одразу ж закидали її листами. Інка звикла.
У класі чомусь уважалося вкрай престижним дружити з нею. Всі намагалися звернути на себе її увагу, поспілкуватися. Малеча… Мабуть, саме через її зверхнє холодне ставлення до них, через те, що в неї взагалі не було потреби спілкуватися з ними. Й вона це демонструвала всім своїм виглядом, усією своєю поведінкою. Брехня, що діти виштовхують з колективу того, хто не вливається. Вони виштовхують слабших. А не тих, що дужчі, та не вливаються; про цих вони можуть лише пошепотітися за їхньою спиною (та їм, дужчим, це й геть байдуже), але до колективу намагаються затягнути, разом, уперто, змагаючись одне з одним. Ще, мабуть, поважали її за постійні прогули й за те, що вона палить. Чудні діти. Як і всі діти взагалі. Так, що тут у нас? Ага, «привіт-привіт…», «як справи…», зізнання в коханні… - все, як завше. Хтось із хлопчачої частини класу був закоханий в Інку. Це тішило, та особливого захвату не викликало. Вони ж усі зараз у когось закохані. Вік такий.
Знову «вік такий»! А в неї? Може, і в неї просто вік такий? Може, даремні всі пошуки, всі вже набуті знання, всі витрачені нерви, весь витрачений час? Чого вона шукає? Змісту. Змісту чого? Всього. Але своїм дитячим мозком ніяк нічого не збагне й дедалі важче, дедалі повільніше рухається вперед… А, може, це звичайнісінький юнацький максималізм? І всі думки її наскрізь пронизані цим максималізмом? І тхне від них максималізмом, добре, якщо тільки на версту.
Її знову відірвали від думок. На цей раз Юлька з передостанньої парти. Вирішила побалакати. Швидко обернулася й прошепотіла:
- Чого це ти вирішила на зарубу прийти?
- Не знаю, - відказала Інка, - а що вчимо?
- Та так… - сказала Юлька. Інка втямила, що та й сама не знає.
- …Інно!
- Що? - стрепенулася Інка. Справа набирала серйозних обертів. На неї звернула увагу вчителька, велика і жахлива. І знову невдача спіткала українських спортсменів!
- Чи правильно вчинив головний герой, - повторила вчителька (як же її звати?) запитання й хижо посміхнулася, - як ти вважаєш, Інно?
- Ні, - твердо відповіла Інка, побачивши, як всі довкола закрутили головами, ніби їх трясовиця вхопила. Авжеж, глянеш на отаку посмішку голодного людожера - і почнеться трясовиця. Добре, якщо ще гикавка не нападе.
- Чому? - погрозливо оглянувши клас, спиталася вчителька.
Замовкли, принишкли, бояться. Інка давно зрозуміла, що такий підхід до вчителів неправильний. Їх не боятися треба, а поводитися з ними, як з рівними. А декотрі й цього не заслуговують. От уявімо, що Хімік, або Елка, або та ж сама Юлька спитали б «чому?» Чому хтось там так зробив. Ха, так це ж просто.
- Чому я так вважаю чи чому він неправильно вчинив?