- Ну… - (Ага, попалася, ну-ну, що ти хочеш від мене почути?) - Чому він так учинив?
І поїхали!
- А чому вода мокра? А чому листя зелене? - Інка блиснула очима. - Будь-який наслідок випливає з певної причини, яка обумовлена ще однією причиною, а та - ще однією. І кожна наша дія, кожне слово суть наслідки. А от причину ми не завжди знаємо, не завжди можемо зрозуміти. І тоді ми кажемо про цей, назвімо його прихованим, наслідок так, як нам буде зручніше у даній ситуації: спонтанне осяяння, психоз, непередбачувана дія… Як ми можемо взагалі казати про вірне й невірне, перебуваючи в такому стані? Вірне для кого? Потрібне кому?…
Павза. Всі замовкли, заклякли. Не чутно було навіть звичного у шкільних класах шарудіння. Всі дивилися на Інку з повагою - нічого, мабуть, не второпали. Вона й сама не дуже себе второпала. Проте, схоже, вийшло. Черговий раз. Вона точно знала, як потрібно відповідати на всіляких там літературах: швиденько перевести тему на якусь свою, важливу для себе думку, й виголосити її. Тоді виходить розумно і навіть з почуттям. А вчителі літератури чутливих дітей чомусь дуже люблять.
- Що ж, Інно, - сказала нарешті вчителька, - трохи туманно, та твоя думка мені зрозуміла. Цікава думка, до речі. Ти б, може, частіше уроки відвідувала. З тебе, може, й вийшов би літературознавець.
Ага, розігналася, подумала Інка. Ось чого мені ще не вистачає для повного щастя - літературознавства. Вона сіла, а вчителька взялася далі пояснювати тему. І ось цього Інка теж не розуміла. Як узагалі можна пояснювати літературу? Її можна любити чи не любити, читати чи не читати. Але ж пояснювати… Творчість ніякій логіці не підлягає, вона підлягає лише емоціям, таким собі вихлюпам. Предмет же зарубіжної літератури взагалі потрібно викинути зі шкільної програми. Твір, після промивання, розкладання його на кісточки, на ті кісточки, що їх вважає за потрібне вчитель, а не ті, що їх можуть побачити в ньому діти, скидається на вчорашній, тричі запарений чай, на вичавлений лимон. І такий твір уже не потрібен, бо не виконує своєї головної функції: не захоплює, не закохує і навіть не зацікавлює. Не можна влаштовувати психологічного аналізу ані героям, ані авторам.
У класі ж відновився звичайний, трохи стишений, гомін. Інка відкрила конспект із кінця й почала щось малювати. Так їй краще думалося: коли руки на щось відволікаються, мозок не нагадує, що вони не працюють. Але хто сказав, що в неї вийде подумати? Вона забула про Юльку, яка сиділа попереду. Та знову обернулася, підозріливо прошепотіла:
- Ти що, читала?
- Що? - не зрозуміла Інка.
- Ну, цей… Те, що зараз проходимо.
- Може, й читала, - знизала Інка плечима, - а що ми проходимо?
- Ясно, - махнула рукою Юлька з полегшенням, що її підозра не справдилася.
Інка намалювала коло і почала замальовувати так, щоби зробити його рельєфним. Справа ця була важкувата й повністю захоплювала. Захопила вона і Юльку, та замовкла, тільки знай водила очима за Інчиною рукою. Інка малювала непогано. Колись її навіть намагалися віддати до ізостудії, вона почала малювати, всі казали, що подає великі надії…
Та все накрилося одного разу, коли дітей примусили детально намалювати ялинку. Детально! Кожну голочку! Інка взялася з ентузіазмом, вона завжди за все бралася з ентузіазмом. Проте на другій гілці почала замислюватися, навіщо малювати таку ялинку, на третій - навіщо взагалі малювати, на четвертій - почала нудьгувати, а на п’ятій - просто підвелася й пішла геть. Вона не втомлювалася навіть від такого довгого одноманітного малювання, просто нудьгувала. А понад усе Інка не любила нудьгувати. От і зараз пригадувала, скільки отаких кульок (це було вже не коло, а кулька) намалювала вона перед тим, як покинути це діло. То чи не буде такого зараз і з її пізнанням?
- А може, підемо завтра на дискотеку? - раптом прошепотіла Юлька.
- Може, - туманно знизала Інка плечима. Їй все ж таки трохи лестила така увага. Тому й репутацію гульвіси підтримувала старанно.
- А хлопця свого візьмеш? - посміхнулася Юлька. Інчина тварючка навряд чи пішла б на дискотеку. Правда, з іншої причини - тварючка вважала себе дуже «реальним» неформалом, слухала важкий метал і ненавиділа всілякі там дискотеки. Інка теж не любила їх, а також не любила і ввесь той рух, що зветься неформальством. Вона взагалі не сприймала угруповання, що постали без крайньої потреби.
- А не відіб’єш? - примружилася Інка.
Юлька засміялася.
- Дуже він мені треба. У мене своїх - о! - і вона провела пальцем по шиї, показавши, скільки це «о». Далі урок пішов як завше. Тихий гомін, надривання зарубіжки біля дошки, поодинокі відповіді тих, що вчаться. Маячню вони верзли. Той, хто добре вчиться в школі, завжди так: верзе на уроках маячню, старанно пише конспекти, виростає стандартною сірою особистістю, хіба що лише старанною. Ні, часом трапляються генії, встигають і все робити у школі, й бути неординарними. Та як нечасто це буває! І от стандартні заучки верзуть свою звичну маячню: цей - хороший, цей - поганий, це - так, а це - ось так. І ніяк інакше. Дурні, хіба ж так можна? Що з вас виросте? Навіть Юлька була ближчою до Інки. Її нерозумність (або просто поки що неосвіченість, або талант, присвячений чомусь іншому, танцям, наприклад) сприймалася набагато легше, ніж псевдорозум тих, що старанно вчаться. Чому «псевдо»? Інка не знала. Вона була ще маленькою, тому багато чого не знала. Та багато в чому впевнена була просто так, - і теж через те, що була маленькою. Коли ти переповнений юнацьким максималізмом, тобі нічого не потрібно доводити, будь-яка твоя думка відразу стає аксіомою. Дуже важко пізнавати світ в отакому аксіомному стані. Тому Інка знову, - і вже вкотре, - вилаяла себе й вирішила, що діти - не дурні, що вони - припустимо дурні. Одразу ж полегшало.