Михайло Ларін
Жарт
Мне отмщение и Аз воздам.
Небо тут навдивовижу світле, ясне й такої барви, як чисто випрані гардини на вікнах. А ще воно нагадувало пречудово вимите й протерте, очищене від багаторічної кіптяви скельце. Чому я так вирішив – не знаю. Але це було саме так. І тут я усвідомив: небо ще не встигли загидити – нікому. Цивілізацією тут і не пахло.
Незаймані трави розливали непередаваний аромат, і все тут було таке первозданно прекрасне, яскраве, що мені аж стало боляче дивитись на цей світ. І не лише дивитись. Я, мешканець міських кам’яних джунглів, напоєний молоком матері, де вже була сила нітратів і всілякої хімічної нечисті, коли хочете, вигадуваний штучною, синтезованою їжею, я, хто вдихав з самого народження сповнену смороду й хімікатів повітряну суміш, хто пив отруєну численними промисловими відходами воду, хто не цурався і дечого міцнішого, тепер задихався від надміру краси й кисню. Паморочилося в голові, й дух займало від цих непередаваних пахощів. Я майже отруївся. Мені стало так зле, що, здавалося, якщо я затримаюся ще на кілька хвилин у цьому райському, створеному не для нас, землян, а для якихось невідомих гуманоїдів, світі, то помру від переситу чистотою. Звідки в мене така певність – не знаю, але воднораз я зрозумів: час давати драла. Цей світ не для нас, оскільки людина створена лише для того, щоб загидити все. Але куди тікати? Адже я на Землі. Лише на тій, яку ще тільки визначили для нас. І ми, люди, ще не скоро з’явимося на ній, бо я збагнув: для мене, для того, хто мав побачити, як ніжно тріпотять на вітрі зелені листки клена, як сором’язливо висять на деревах розмаїті плоди й серед них справжні, налиті соком рум’яні яблука, велетенські груші, сливи, обпушені персики і як у річечці кишить, виграючи на сонці сріблом, риба, – надто вже довго хтось відмотував спіраль часу назад…
Ну гаразд, усе це я побачив, надихався повітрям, і що далі? Нащо мені все це показали? Хто я такий, аби мені, гомо сапіенсові, колишньому історикові, а тепер найпослідущому мандрьосі, волоцюзі, мені, мешканцеві Землі двотисячного року, дали таку унікальну нагоду? Нащо? Це не планета – рай! Я знав: після нашого розселення тут вистачить усього кількох тисяч років, аби загидити, забруднити цей рай по саме нікуди, аби бідолашна планета почала конати у страшній агонії. І назву ж яку пречудову їй придумали – Голуба. Але ж вона й справді – красуня! І я, воша паскудна, зараз дивлюся на неї, таку лялечку, таку цяцю!
Ще недавно я, волоцюга, без помешкання й імені, можливо, найпослідущий негідник, найгірший із найгірших, порпався в урнах і ночував на смітниках, а нині, світячи тілом крізь діромахи, своєю неголеною, проспиртованою пикою лякав основу основ.
Боже, як кортить випити! Хоч політури, хоч чого! Всі нутрощі палають! Верніть мене туди, звідки взяли. Ви, ті, хто відмотав спіраль часу з мого сьогодення у минуле. Мотайте її чимшвидше назад, бо я нароблю тут такого, що сам Господь не впізнає! Та ніхто мене не чує. Мабуть, залишивши мене тут, вони гадали, що я почну збирати з мізерних решток моєї пам’яті змарновані роки й потім для всіх землян буду таким собі ідолом? Ба ні! Хіба я не гомо сапіенс!
Найперше, аби вони це зрозуміли, я вирішив тут, у цій первозданній красі, трохи розважитися – така вже в мене натура. Я зірвав з яблуні червонобокий плід і, не догризши його своїми паскудними, багато місяців нечищеними, наполовину з’їденими карієсом та іншими болячками зубами, кинув в обурену річку, а потім припалив знайдений перед самим перенесенням сюди чималий недопалок і загидив димом смердючим це чарівне первісне повітря. Сірника, за звичкою, кинув собі під ноги. Незаймана трава ображено, мов туманом, огорнулася димом і майже відразу спалахнула. І вмить померкло сонце. І все огорнув страшенний морок. І нелюдський холод скував мою істоту. Але там, у найдальшому закутку моєї страшенно хворої пам’яті, ще жевріло щось, і враз настало просвітління. І я зрозумів, що здійснив те, що й мав здійснити, для чого мене й відрядили сюди. Я просто пожартував.
Коли я на превелику силу розплющив очі, до мене не одразу дійшло, що я лежу на вологій після дощу землі майже голий: хтось зірвав із мене моє ганчір’я. Прикро, звісно, та дарма – зніму з когось новіше.
На душі було препаскудно. Але коли я помітив, що моя плящина на місці, всередині розлилося тепло. Я зрадів їй як найкращому другові. Ха! Коли мене роздягали, її не помітили. Річ у тім, що я закопав її в землю, так, що було видно лише синенький ковпачок. Ну хто ж допетрає, що під ним плящина!
Аби забути все, я знову відсьорбнув із плящини цього страшенно пекучого дармового дурману невідомого походження, цілу діжку якого я розшукав коло північного рівчака звалища. Мабуть, закотилася у кущі глоду, і ніхто із стражденних її не помітив. Тепер вона моя, і її вмісту, коли ні з ким не ділитимуся, стане мені до зими…
Другий ковток він зробити не встиг, бо цього разу смертельно хвора, вся вкрита невиліковними виразками Планета вирішила пожартувати теж і додала до складу рідини ще кілька нових компонентів, тілько-но винайдених гомо сапіенсом – людиною розумною.
Отак вона, Планета, попереджала всіх: відмотувала спіраль часу для кожного землянина, що мешкав на ній і показувала свою незайману красу. Берегти б її й берегти. Та ніхто її не розумів, як не зрозумів її і колишній історик.