Мілан Кундера
Жарт
Частина перша
Людвік
Аж ось через багато літ я знову опинився вдома. Стояв собі на головному майдані (яким хтозна-стільки разів проходив, коли був дитиною, потім хлопчаком, потім парубком) і не почував ніяких емоцій; навпаки, думав, що цей майдан, де над дахами (наче голова воїна в шоломі) бовваніє вежа, нагадує мені чималенький таборовий плац і що військове минуле цього моравського містечка, яке було колись захистом від мадярських і турецьких набігів, несе на собі карб непоправної мерзенності.
Довгі роки ніщо не вабило до рідного міста; казав собі, що воно стало мені байдуже, і це видавалося природним: уже півтора десятиліття не живу в цім краї, тут у мене лишилося хіба що декілька знайомих чи приятелів (яких я волію уникати), а мати моя похована в чужому гробівці, якого я не доглядаю. Та я помилявся: те, що вважав байдужістю, було насправді злопомністю; причин її не розумів, адже у цьому місті, як і в усіх інших, мене спіткали і добрі, й лихі пригоди, проте це було таки злопам'ятство; я усвідомив це під час мандрівки: справу, яка привела мене сюди, міг би, звісно, так само добре уладнати й у Празі, та мене раптом почала нестримно вабити щаслива нагода залагодити її саме в рідному містечку, адже справа ця була цинічна і непутяща, та ще й утнути мав її на поглум, тож вона звільняла від підозри, ніби я міг повернутися сюди, щоб розчулено поплакати за втраченими роками.
Я ще раз окинув насмішкуватим поглядом той потворний майдан, обернувся до нього спиною й попрямував до готелю, в якому замовив на ніч кімнату. Портьє простягнув мені ключ із дерев’яною грушею і кинув: «Третій поверх». Кімната була не дуже приваблива: ліжко біля стіни, посередині стіл зі стільцем, біля ліжка якийсь претензійний туалетний столик з червоного дерева із дзеркалом, коло дверей крихітний облуплений умивальник. Я поставив портфель на столі й відчинив вікно: з нього видно було подвір’я й будинки, що стояли голими брудними задами до готелю. Зачинив вікно, опустив штори і підійшов до умивальника, де стирчали два крани: один позначений червоним, другий синім; відкрутив обидва, і з обох побігла холодна вода. Оглянув стіл, він був ніби й нічогенький, пляшка із двома чарками вільно помістилася б, та, як на лихо, вмоститися за ним могла тільки одна людина, бо в кімнаті був лише один стілець. Присунувши столик до ліжка, я спробував сісти за ним, але воно було низьке, а стіл високий; до того ж ліжко так прогнулося піді мною, аж відразу стало зрозуміло, що воно тільки умовно надається до сидіння, а свою функцію ліжка виконує нездало. Я вперся у нього кулаками; потім уклався на ньому, передбачливо задерши ноги, щоб не загидити брудними черевиками покривало і простирадло. Матрац одразу ж провалився під моєю вагою, і я опинився наче в гамаку чи у вузькій могилі; не могло бути й мови про те, щоб хтось розділив зі мною це ліжко.
Сів на стільці й, задивившись крізь прозорі штори, замислився. Тієї хвилі в коридорі пролунала чиясь хода й почулися голоси; балакали двоє, чоловік і жінка, і кожне їхнє слово було виразно чути: говорили вони про якогось Петра, що втік із дому, і про тітоньку Клару, дурепу, яка розпестила дитину; потім стало чутно, як обертається ключ у замковій шпарині, двері відчинилися, і голоси прозвучали в сусідній кімнаті; я навіть чув, як зітхає та жінка (авжеж, навіть її зітхання долинали до мене!) і як чоловік пообіцяв за нагоди мовити кілька слів отій Кларі.
Підвівся я з готовим рішенням; іще раз помив руки в умивальнику, втер їх чистим рушником і покинув готель, сам до ладу не знаючи, куди подамся. Знав лиш одне: якщо не хочу вже самою вбогістю готельного номера поставити під загрозу успіх усієї моєї мандрівки (досить-таки довгенької і стомливої), то повинен, дарма що мені й не хочеться цього, звернутися з довірчим проханням до когось із тутешніх приятелів. Подумки перебрав друзів моєї юності і мусив одразу ж відмовитися від усіх, тому що конфіденційний характер послуги, яку мені хотілося від них отримати, зобов’язував перекинути чималенький міст через ті численні роки, упродовж яких я з ними не бачився, — а це мені не подобалося. Потім згадав, що, звісно ж, у містечку має жити чоловік, якому я став колись у пригоді й, наскільки я знав його, буде щасливий тепер і мені надати послугу. Чолов’яга той був дивак, сувора моральність якимось химерним чином поєднувалася у ньому з метушливістю й непостійністю, тим-то й дружина, як мені було відомо, давно вже розлучилася з ним із тієї простої причини, що жив він де завгодно, аби лиш не з нею й сином. І тепер я аж здригався, думаючи, що він міг одружитися вдруге, а це значно ускладнило б йому змогу виконати моє прохання, тож я наддав ходу і чимдуж поспішив до лікарні.