12
Утома. Раптом мені закортіло послати все під три чорти. Піти собі й нічим не клопотатися. Не хочу я залишатися в цьому світі матеріальних речей, якого я не розумію і який мене обманює. Існує ж інший світ. Світ, де я почуваюся як удома, де віднаходжу себе. Там є дорога, кущ шипшини, дезертир, мандрівний музика і мама.
Урешті я струсонувся. Ні, треба. Треба до краю довести мою суперечку зі світом матеріальних речей. Треба сягнути самісінької глибини помилок і облуд.
Може, запитати в когось? У хлопців, що беруть участь у «їзді»? А якщо вони кепкуватимуть із мене? Я знову подумав про сьогоднішній ранок. Про те, як убирали короля. І раптом збагнув, куди піти.
13
«Король у нас убогий, але чесний», — вигукували вершники за три чи чотири хати попереду, а ми знай ішли за ними, за кінськими спинами, обвішаними стрічками, блакитними, рожевими, зеленими і ліловими, аж Земанек тицьнув пальцем уперед і сказав мені: «Поглянь, он Гелена». Я глянув у той бік, куди він показував, та побачив тільки барвисті тулуби коней. Земанек знову тицьнув пальцем: «Отам!». І тоді я справді побачив її, наполовину затулену конем, і відчув, як шаріюся: те, як Земанек показав мені на неї (сказав не «моя дружина», а «Гелена»), свідчило про те, що він знає про наше знайомство.
Гелена стояла на краю хідника і махала мікрофоном, що довгим дротом поєднувався з магнітофоном, який висів на плечі молодого хлопчини у шкірянці, блакитних джинсах і навушниках. Ми зупинилися неподалік від них. Земанек сказав (несподівано і наче між іншим), що Гелена пречудова жінка, вона не лише добре збереглася, а ще й годиться для всього, тож не дивно, що ми з нею так порозумілися.
Я відчув, як щоки мої спаленіли: в тому зауваженні не було агресивності, навпаки, Земанек виголосив його люб’язним тоном, а панна Брожова дивилася на мене з промовистою усмішкою, наче з усіх сил намагалася дати мені на здогад, що вона все знає і що я викликаю в неї симпатію, навіть більше, що ми з нею у змові якійсь.
Земанек і далі спокійно говорив про свою дружину, намагаючись показати мені (недомовками і натяками), що він знає все, але нічого не має проти, бо цілком ліберально ставиться до Гелениного приватного життя; щоб надати своїм словам безтурботної легкості, він показав на молодого носія магнітофона і сказав, що той хлопчина (з тими навушниками, зауважив Земанек, він скидається на величезну комаху) вже два роки страшенно закоханий у Гелену, то мені треба бути уважним. Пана Брожова зареготалася й спитала, скільки йому років було два роки тому. Сімнадцять, сказав Земанек, досить, щоб закохатися. Потім жартома докинув, що Гелена не цікавиться дітлахами, що вона чесна жінка, та, не домігшись нічого, цей хлопчина може сказитися і як стій кинутися в бійку. Панна Брожова (легким тоном простої балачки) сказала, що я можу здолати цього юнака.
«Ох не певен», — продовжував жартувати Земанек.
«Не забувай, що я працював у копальнях. І в мене добрячі м’язи», — відказав я тим самим легким тоном, не звернувши уваги на те, що розмова вже трохи виходить за межі пустої балачки.
«Ви працювали в копальнях?» — здивувалася панна Брожова.