Заплативши, я попросив його чимшвидше іти за мною. Ми наддали кроку.
«Та що ж сталося?» — знову запитав він.
«Це далеко?» — запитав я.
Він показав просто перед собою, і я подався туди. Національний комітет був у побіленому вапном одноповерховому будинку, з дверима і двома вікнами. Ми ввійшли досередини; то було похмуре адміністративне приміщення; під вікном два зсунуті докупи столи, на них магнітофон, на ньому блокнот і сумочка (авжеж, Геленина!); коло столів стояли два стільці, а в кутку металева вішалка. На ній висіли два плащі, жіночий і чоловічий.
«Це тут», — сказав юнак.
«Тут вона дала вам лист?»
«Так».
Тільки зараз кімната була порожнісінька; я погукав: «Гелено! Гелено!» — і жахнувся, так непевно і страшно прозвучав мій голос. Відповіді не було. Я знову гукнув: «Гелено!», і хлопчина запитав: «Невже вона…».
«Здається, так», — відказав я.
«Вона написала про це в листі?»
«Авжеж, — відказав я. — Вам надали ще якісь приміщення, крім цих?»
«Ні», — відказав він.
«А в готелі?»
«Ми розрахувалися там сьогодні вранці».
«Тоді вона таки тут», — сказав я і почув, як хлопчина погукав здушеним деренчливим голосом: «Гелено!».
Я пхнув двері, що виходили до сусідньої кімнати; це знову ж таки була канцелярія: стіл, кошик на папери, три стільці, шафа і така сама вішалка, як ото в попередній кімнаті (металева тринога, що нагорі розгалужувалася на три гілки; ніякого одягу там не було; своїм сиротливим силуетом вона трохи скидалася на людину; її металева голизна і гачки, що стирчали догори, вселяли в мене жах); крім вікна коло столу, там нічого не було, тільки голі стіни; ніяких дверей; ті два приміщення, вочевидь, були єдиними кімнатами у тому будинку.
Ми повернулися до попереднього приміщення; я взяв блокнот і погортав його; там були нотатки, які насилу можна було вчитати, якісь (наскільки я второпав із кількох слів, котрі прочитав) записи про «їзду Королів», ніякого повідомлення чи прощальної записки для мене. Я відкрив сумочку: там був носовичок, гаманець, помада, пудрениця, дві цигарки, запальничка; тюбика з-під ліків і близько не було, не видно було і пляшечки з-під отрути, яку вона проковтнула. Я гарячково міркував над тим, що ж проковтнула Гелена, і з-поміж усіх припущень дійшов висновку, що це мала бути якась отрута; але ж після неї повинна лишитися пляшечка або ж тюбик. Я підійшов до вішалки і понишпорив у кишенях Гелениного плаща, та вони були порожні.
«Може, вона на горищі?» — раптом нетерпляче запитав юнак, бо мої пошуки, хоч я і недовго нишпорив по кімнаті, видалися йому марними. Ми піднялися нагору, де було двоє дверей: одні — засклені, й крізь них видно, що у дворі нікого нема; ми відчинили другі двері, ближчі, за ними були темні запилюжені кам’яні сходи, припорошені сажею. Ми подалися ними; одне віконце на горищі (з брудною шибкою) насилу пропускало кволе світло знадвору. Довкола височіли купи непотребу (ящики, садове знаряддя, сапи, заступи, граблі, жмути якихось паперів і старий поламаний стілець); ми спотикалися об них.
Я хотів було погукати «Гелено!», але побоявся; боявся, що нічого не почую, крім тиші у відповідь. Юнак теж не погукав. Ми мовчки обнишпорили весь непотріб і темні закутки; я відчував, наскільки ми стривожені обидва. Найдужче лякало наше мовчання, адже воно означало, що ми вже не чекаємо, аж Гелена відгукнеться, хіба що розраховуємо знайти її неживе тіло, що лежить долі або ж висить.
Так нічого і не знайшовши, ми спустилися в канцелярію. Я ще раз окинув оком кімнату, столи, стільці, вішалку з двома плащами, потім оглянув сусідню кімнату, її стільці, столи і знову ж таки вішалку з голими гачками, що відчайдушно стирчали догори. Юнак погукав: «Гелено!» (марно), а я (теж марно) відчинив шафу, там були полиці, напхані паперами, письмовим приладдям, клейкими стрічками і лінійками.
«О боже, тут має бути ще щось! Вбиральня! Підвал!» — сказав я, і ми знову вийшли в коридор; хлопчина відчинив двері надвір. Двір був невеличкий, у кутку стояла кроляча клітка; далі зарослий бур’яном садок, де росли фруктові дерева (краєм свідомості я зазначив, що місцина ця гарна: поміж зеленими галузками висять клапті блакитного неба, стовбури дерев шерехаті й криві, а серед них золотом ясніє кілька соняхів); на краю садка, в ідилічному затінку яблуні, бовваніла халабуда вбиральні. Я кинувся туди.
Дерев’яний засув, прибитий грубим цвяхом до лиштви (щоб, обернувши його горизонтально, замикати двері знадвору), стримів угору. Застромивши пальці у шпару поміж дверима й одвірком, я сіпнув і побачив, що двері замкнено зсередини; це означало тільки одне: Гелена була там. Я тихо погукав: «Гелено, Гелено!». Ніякої відповіді; тільки гілляки яблуні, які шарпав вітер, шаруділи по стінах вбиральні.