«Не телефонуйте нікому! Це марно!» — вигукнув він.
Я нічого не втямив.
Він видер у мене слухавку і поклав її на телефон. «Кажу вам, не варто…»
Я попросив, щоб він пояснив, про що річ.
«Це не отруєння!» — сказав він, підходячи до вішалки; понишпорив у кишені й дістав пляшечку; відкрив і перевернув догори дном: вона була порожня.
«Оце все вона проковтнула?» — запитав я.
Він мовчки кивнув.
«Звідки ви це знаєте?»
«Вона мені сказала».
«Це ваше?»
Він кивнув. Я взяв пляшечку; на ній було написано «Альгена».
«І ви вважаєте, ніби ці анальгетики у такій кількості нешкідливі?» — вибухнув я.
«Це не анальгетики», — сказав він.
«А що ж тут було таке?» — закричав я.
«Проносні пігулки», — відказав він.
Я почав кричати, щоб він не морочив мені голови, я повинен знати, що там було, його дурня мене не цікавить. Аж звелів йому негайно відповідати.
Почувши, що я кричу, він і собі зарепетував. «Кажу вам, це проносне! Невже я всім повинен пояснювати, що в мене ледачий кишківник?» І тоді я збагнув: те, що спершу видавалося мені дурнуватим дотепом, було правдою.
Я дивився на нього, на його маленьке спаленіле обличчя, задертий ніс (малий і все ж таки чималенький, щоб помістити на собі силу-силенну ластовиння), і все ставало мені зрозуміле: напис на ліках був задля того, щоб приховати його кумедні проблеми з тельбухами, так само як блакитні джинси і шкірянка приховували комічність його незрілої особистості; він соромився себе і вважав хибою свою непозбутню юність; цієї миті я любив його; його сором’язливість (ота юнацька шляхетність) урятувала Гелені життя, а мені сон на всі прийдешні роки. З безтямною вдячністю дививсь я на його капловуху голову. Атож, він порятував Гелені життя, але ціною страшенного приниження; я знав це, знав і те, що це було даремне приниження, позбавлене будь-якого сенсу і справедливості, — ще одна непоправність у цілому ланцюгу безнадійності; я почувався винним, і мене охоплювало наполегливе (хоч і невиразне) бажання бігти до неї, звільнити її від того стидовища, впасти перед нею на коліна, взяти на себе всю провину і всю відповідальність за цю безглуздо жорстоку історію.
«Чого це ви на мене так дивитеся, га?» — почервонівши, мов буряк, запитав хлопчина. Я нічого не сказав і, поминувши його, подався до дверей, що провадили у двір.
«Що ви там забули?» Юнак ухопив мене за плече піджака і спробував потягнути до себе; на мить наші погляди зустрілися; стиснувши за зап’ястя, я скинув його руку з плеча. Обігнавши мене, він загородив мені дорогу. Я підійшов до нього і спробував одіпхнути. Тоді, замахнувшись, він стусонув мене в груди кулаком.
Удар був слабенький, та він одступив назад, ставши в наївну боксерську позу; страх на його обличчі поєднувався з безоглядною хоробрістю.
«Вам нема чого бути коло неї!» — закричав він. Я стояв непорушно. Либонь, хлопчина казав таки правду: не пощастить мені поправити непоправне. Побачивши, що я стою, не збираючись давати йому відсічі, він крикнув: «Ви огидні їй! Їй насрати на вас! Вона сама мені сказала! Насрати на вас!».
Нерви його так напнулися, що він ладен був або заплакати, або зареготатися; коли я усвідомив неприхований зміст його останніх слів, у мене аж кутик вуст засіпався. Угледівши те, він розлютився; цього разу поцілив мене в губу, і я насилу перехопив його наступний удар. Потім він знову відскочив, немов на рингу, тримаючи кулаки перед обличчям, аж видно було тільки його здоровецькі червоні вуха.
Я сказав: «Годі вже, годі! Йду я».
Він іще крикнув мені навздогін: «Гівно ти! Гівно! Я знав, що ти доклав до цього рук! Нічого, ми ще зустрінемося! Бидло! Бидло!».
Я вийшов на вулицю. Вона була порожня, як ото завжди порожні бувають вулиці після свята; тільки вітер здіймав легеньку пилюгу і гнав її плоскою рівниною, порожньою, як і моя голова, моя порожня безтямна голова, в якій давно вже не спливало жодної путньої думки.
Аж згодом я помітив, що тримаю в руці порожню пляшечку з написом «Альгена», я глянув на неї: вона була зачовгана і заяложена, певне, давно вже служила тому хлопчині, приховуючи проносні пігулки.
Потім, за якусь часину, вона нагадала мені ще одну пляшечку, дві Алексієві упаковки зі снодійним; і я зрозумів, що хлопчина не врятував життя Гелені: якби навіть у пляшечці була «Альгена», то вона спричинялася б тільки до проблем зі шлунком; зрештою, і ми з тим хлопчиною були неподалік; Геленин відчай зводив порахунки з життям на безпечній відстані від порога смерті.