Коли пісня скінчилася, учитель простягнув мені кларнет, заявивши, що й не торкнеться його сьогодні, що я граю ліпше за нього і що заслуговую на те, щоб далі грати, тим паче що невідомо, коли я ще сюди приїду. Мимохідь помітивши Ярославів погляд, я сказав, що збираюся якомога швидше заглянути сюди. Ярослав запитав, чи кажу я це серйозно. Я кивнув, і ми заграли наступну мелодію. Уже з хвилину минуло, як Ярослав підвівся зі стільця; відкинувши голову назад, притуляючи, всупереч усім правилам, скрипку низько до грудей і весь час граючи, він ходив туди й сюди; ми з другою скрипкою теж раз по разу вставали зі стільців, особливо тоді, коли нам хотілося надати якомога дужчого поривання імпровізації. У ці хвилини, що потребували фантазії, точності і глибокого порозуміння, Ярослав ставав душею нашого оркестру, і я захоплювався тим блискучим музикою, який жив у цьому велетові, який теж (і перед усіма іншими) був поміж цінностями мого спустошеного життя; його забрали в мене, а я (на превелику мою ганьбу і сором) дозволив його забрати, хоч він був, може, найвірнішим, найдовірливішим і найневиннішим моїм другом.
Тим часом публіка трохи змінилася: до садка, де сиділо не так і багато людей, що з неослабною увагою слухали наш концерт, вдерлася ціла юрма парубків і дівчат, які позаймали вільні місця й почали (надриваючи горлянки) замовляти то пива, то вина і (мірою того, як зростала кількість випитого) дедалі гучніше намагалися виказати несамовиту потребу, щоб їх побачили, почули і визнали. Атмосфера почала швидко мінятися, стала галаслива і метушлива (парубки вешталися поміж столами, перегукувалися й тягли за собою подруг), аж я мимохіть став помічати, що раз у раз відриваюся від гри і поглядаю в сад, з неприхованою ворожістю зиркаючи на обличчя тієї молоді. Дивлячись на ті голови з довгими чупринами, що несамовито плювалися довгими цівками слини і словами, я відчув, як у мені знову зринає давня ненависть до незрілого віку, і враження було таке, наче бачу я тільки акторів, які понапинали маски, що мали вдавати дурнувату мужність і зарозумілу брутальність; та й навіть пом’якшувальною обставиною не міг я припустити можливої присутності під тими масками інших (більш олюднених) облич, бо весь жах полягав якраз у тому, що лиця під масками були несамовито віддані варварству і вульгарності тих личин.
Либонь, Ярослав теж відчував щось подібне, бо раптом опустив скрипку і сказав нам, що не відчуває ніякого задоволення, граючи перед такою аудиторією. Сказав, що треба піти звідси, податися в поля, побратися стежиною, як ото колись бувало; погода зараз гарна, ось-ось почне сутеніти, вечір буде теплий, у небі зорі, можна зупинитися десь біля куща шипшини і грати тільки для самих себе, для власного задоволення, як ото колись бувало; а то ми взяли звичку (дурнувату, до речі) грати тільки на різних заходах, а це вже починає набридати.