Урешті замовкли й цимбали, і ми обступили Ярослава, який дивився на мене і казав, що все це сталося, бо ми лишилися тут, а він не хотів тут залишатися, хотів, щоб ми подалися в поля, тим паче що я прийшов, повернувся, і так гарно було б грати під зоряним небом. «Не розмовляй, — сказав я, — тобі потрібен спокій», — і подумав собі, що, звісно, він йому обійдеться, цей інфаркт, як і казав другий скрипаль, але життя геть зміниться, то буде життя без пристрасної самовіддачі, без завзятої гри в оркестрі, то буде другий тайм, другий тайм після поразки, і тоді мені спало на думку, що доля часто завершується до смерті, що кінець не збігається зі смертною годиною і що Ярославова доля сягнула краю. Мене охопив страшенний жаль, я погладив його безволосе тім’я, його довгі сумні пасма, якими він намагався прикрити лисину, і з жахом виснував, що ця мандрівка до рідного міста, де я хотів підкосити ненависного мені Земанека, урешті закінчується тим, що я несу на руках мого підкошеного друга (авжеж, цієї миті я бачив, як тримаю його на руках, як несу його, великого і тяжкого, наче свою темну провину, бачив, як несу його крізь натовп і плачу).
Хвилин із десять стояли ми довкола нього, аж нагодився другий скрипаль і махнув нам; ми допомогли Ярославові звестися на ноги і, підтримуючи його попід пахви, помалу попровадили крізь юрму п’яних парубків до тротуару, де вже чекало із запаленими фарами авто швидкої допомоги.
Закінчено 5 грудня 1965 року
