Я не розумів, що відбувалося. У серпні подався до Праги і застав її вдома. Ми знову пішли гуляти понад Влтавою й на острові, що звався Цісарська лука (то був похмурий вигін, де росли тополі й виднілися порожні спортивні майданчики), Маркета казала, що поміж нами нічого не змінилося; та й поводилася вона відповідно, але оця звичність (ті самі цілунки, ті самі розмови, та ж самісінька усмішка) гнітила мене. Коли я запитав Маркету, де ж ми зустрінемося наступного дня, вона сказала, щоб я зателефонував їй, тоді й домовимося.
Я зателефонував; жіночий голос у слухавці (не її) сказав, що Маркета поїхала з Праги.
Я почувався таким нещасним, як може почувати двадцятирічний парубок, у якого немає жінки; як досить-таки несміливий хлопчина, що пізнав фізичне кохання лише два чи три рази, крадькома й сяк-так, та все ж таки і далі сушить собі тим мозок. Дні для мене стали нестерпно довгі й порожні; я не міг читати, не міг працювати, тричі на день ходив у кіно, з сеансу на сеанс, уранці й увечері, тільки задля того, щоб згаяти час, щоб заглушити безнастанне совине угукання, що дудоніло в глибинах моєї істоти. Маркета була певна (завдяки моїм постійним хвастощам), що жінки мені вже й оскому набили, а насправді я не зважувався й словом обізватися до дівчат, які ходили вулицями, до тих красунь із прегарними ногами, що завдавали мені таких душевних мук.
Тим-то і зрадів, коли настав вересень, а разом із ним початок навчального року, і за кілька днів до того розпочалася моя робота у Студентській спілці, де в мене був окремий кабінет і купа різних обов’язків. Наступного дня мені зателефонували з партійного секретаріату. Від тієї миті все закарбувалося в моїй пам’яті до найменших подробиць. Днина була сонячна, я вийшов із будинку Студентської спілки і відчув, що сум, який тяжкою хмарою налягав на мене під час канікул, потроху розвіюється. Приємна допитливість охопила мене, коли я підходив до секретаріату. Я подзвонив у двері, й мені відчинив голова комітету, високий молодик з вузьким обличчям, світлим чубом і блакитними крижаними очима. Я сказав: «Честь праці», — як віталися за тієї пори всі комуністи. Він нічого на те не відповів, лиш мовив: «Заходь, тебе там чекають». Усередині, в останній кімнаті секретаріату, мене чекали троє членів студентського парткому. Звеліли мені сісти. Я сів і зрозумів, що все йде не так, як слід. Ці троє товаришів, яких я добре знав і з якими не раз весело балакав, мали тепер недоступні обличчя; звичайно, вони зверталися до мене на «ти» (як заведено було поміж товаришами), тільки це було не дружнє звертання, а офіційне і погрозливе. (Зізнаюся, відтоді в мене виникла нехіть до звертання на «ти»; таке звертання має бути виразом довірливої близькості, та якщо люди, які кажуть таке одне одному, не перебувають у цій близькості, воно враз набуває протилежного значення, стає виразом брутальності, тож світ, де всі зазвичай називають одне одного на «ти», є вже не світом загальної приязні, а світом загальної неповаги.)
Отож сів я перед трьома студентами, що прозивали мене на «ти», і вони поставили мені перше запитання: чи знаю я Маркету. Я сказав, що знаю. Запитали, чи листувався я з нею. Я відповів, що так, листувався. Вони запитали, чи пам’ятаю, що писав їй. Я сказав, що не пригадую вже, але тієї миті постала перед моїми очима ота листівка з провокаційним текстом, і я почав розуміти, до чого воно все йде. Що, не можеш пригадати? — запитали вони. Ні, відказав я. А Маркета, що вона тобі писала? Я стенув плечима, давши зрозуміти, що в тих листах ішлося по інтимні речі, то мені зараз і не пригадати. А про курси вона не писала тобі? — допитувалися вони. Так, відказав я, писала. Та й що ж? Що їй там подобається, відказав я. А що ще? Що лекції цікаві, та й колектив хороший, відказав я. Писала вона тобі, що на курсах панує здоровий дух? Так, відказав я, писала щось таке. Писала вона тобі, що потроху починає усвідомлювати, що таке сила оптимізму? — запитали вони після цього. Так, відказав я. А ти що думаєш про оптимізм? — запитали вони. Про оптимізм? А що я повинен про нього думати? — запитав я. Ось ти особисто вважаєш себе оптимістом? — запитали вони. Авжеж, ніяково мовив я. Полюбляю жарти, та й сам я людина весела, я намагався надати тому допитові легшого тону. Веселим може бути навіть нігіліст, зауважив хтось із них, він може кепкувати з людей, які страждають. І далі: цинік теж може бути веселуном! Як ти гадаєш, можна побудувати соціалізм без оптимізму? — запитав інший. Ні, відказав я. Ага, сказав третій, то ти не хочеш, щоб у нас був побудований соціалізм. Та звідки ви це взяли? — запротестував я. А звідти, що для тебе оптимізм — опіум для народу! Як це опіум для народу? — знову вигукнув я. Не викручуйся, ти сам це написав! Маркс назвав релігію опіумом для народу, а для тебе опіум для народу — наш оптимізм! Ти так і написав Маркеті. Цікаво, що сказали б наші робітники й ударники, які перевиконують плани, якби дізналися, що їхній оптимізм — це опіум, одразу ж докинув інший. А третій додав: що ж, для троцькіста творчий оптимізм — тільки опіум. А ти троцькіст! Боже милий, та звідки ви взяли це? — вигукнув я. Ти сам написав це, так чи ні? Може, я й написав щось таке задля жарту, та минуло вже два місяці, я не пам’ятаю. А ми освіжимо твою пам’ять, сказали вони і прочитали з моєї листівки: «Оптимізм — опіум для народу! Здоровий дух тхне дурістю! Нехай живе Троцький! Людвік». У невеличкому приміщенні політичного секретаріату ті слова пролунали так грізно, що я на мить перелякався, відчувши, що вони несуть у собі руйнівну силу, якій я не можу опиратися. Товариші, це ж було тільки задля жарту, сказав я і відразу ж побачив, що ніхто не хоче мені вірити. Ви вважаєте це дотепним? — запитав один член парткому в інших двох. Ті похитали головами. Якби ж ви знали Маркету! — вигукнув я. Ми знаємо її, відказали вони мені. Ну то самі бачите, сказав я. Маркета все сприймає поважно, ми завжди трохи кепкували з неї, намагаючись її здивувати. Цікаво, сказав один із товаришів, із твоїх наступних листів не видно, що ти не сприймаєш Маркету серйозно. Невже ви читали всі мої листи до Маркети? Ага, значить, під тим приводом, що Маркета все сприймає серйозно, устряв іще один, ти кепкуєш із неї. Але скажи нам, що саме сприймає вона серйозно? Наприклад, партію, оптимізм, дисципліну, правда ж? І все це, що вона сприймає серйозно, ти виставляєш на посміховисько. Товариші, зрозумійте мене, сказав я, таж я навіть не пам’ятаю, як це написав, сталося воно дуже швидко, два рядки задля жарту, я навіть не подумав, що пишу, якби в мене був недобрий намір, то я й не посилав би цю писанину на партійні курси! Не має значення, як ти це написав. Швидко чи повільно, на коліні чи на столі — ти міг написати лише те, що було в тобі. Більш нічого. Якби ти подумав трохи, то, може, не написав би цього. А так ти написав, не приховуючи свого справжнього обличчя. Принаймні ми дізналися, хто ти такий. Знаємо, що в тебе кілька облич: одне — для партії, друге — для інших. Тепер я відчув, що мої заперечення вже не справляли ніякого ефекту. Кілька разів повторював я те саме: що це був жарт, що ці слова не мали ніякого значення, що за ними стояв тільки стан моєї душі тощо. Вони нічого не хотіли слухати. Казали, що я написав це на поштовій листівці, яку кожен міг прочитати, що ці слова мали об'єктивне значення й що там нема рядків, які пояснювали б стан моєї душі. Потім вони запитали, що я читав із Троцького. Нічого, відказав я. Запитали, хто давав мені ті книжки. Ніхто, відказав я. Вони запитали, яких троцькістів я знаю. Потім заявили, що усувають мене від обов’язків у Студентській спілці, й звеліли віддати ключі від кабінету. Ключі були в мене в кишені, я їх віддав. Урешті вони сказали, що партком постановив, щоб мій випадок розглянули збори факультетського партосередку. Потім підвелися, не дивлячись на мене. Я сказав: «Честь праці», — й пішов.