«Ти потім показувала їм усі мої листи?» — запитав я Маркету, зашарівшись наче маківка, бо пригадав усі мої любовні тиради.
«А що я могла вдіяти? — відказала Маркета. — Але після цього всього писати тобі я більше не могла. Не в змозі була листуватися з людиною лише задля того, щоб вивести її на чисту воду. Послала тобі листівку, та й край. Не хотіла бачитися з тобою, бо мені заборонили розповідати тобі всю правду, і я боялася, що ти почнеш розпитувати і мені доведеться брехати, а брехати я не люблю».
Я запитав Маркету, що ж тоді змусило її побачитися зі мною сьогодні.
Вона сказала, що причиною був товариш Земанек. Він зустрів її на початку навчального року в коридорі й відвів до кімнати парткому на факультеті природничих наук. Сказав, що йому сповістили, ніби я написав їй на курси листівку з ворожим до партії змістом. Попросив сказати, які фрази там були. Вона сказала. Він запитав, що вона про це думає. Вона сказала, що осуджує. Він схвально кивнув і запитав, чи й далі зустрічається вона зі мною. Вона збентежилася й відповіла ухильно. Він сказав, що з курсів надійшов на факультет схвальний відгук про неї й факультетська партійна організація цілком їй довіряє. Вона відповіла, що щаслива це чути. Він сказав, що не має наміру втручатися в особисті справи, але гадає, що про людину можна судити з того, із ким вона водиться, тож як вона зупинить свій вибір на мені, це свідчитиме не на її користь.
Як зізналася Маркета, за кілька тижнів їй згадалася та розмова. Ми не зустрічалися вже кілька місяців, тож Земанекові напучування були, по суті, зайві; та його слова змусили її замислитися, подумати над тим, чи не жорстоко і, з морального боку, недопустимо буде поривати стосунки з другом тільки тому, що він припустився помилки, а отже, чи справедливо було, що ще раніше вона сама покинула мене. Вона зустрілася з товаришем, що керував курсами на канікулах, і запитала його, чи ще діє заборона казати мені про ту бучу, яка знялася довкола листівки; дізнавшись, що вже не треба нічого приховувати, вона зупинила мене і сказала, що хоче поговорити.
І ось тепер вона розповідає мені про все, що її непокоїть і гнітить; авжеж, недобре вона вчинила, вирішивши, що не буде більше зі мною зустрічатися; зрештою, нікого не можна вважати пропащим, хоч би якої помилки він припустився. Їй згадався радянський фільм «Суд честі» (натоді дуже популярний у партійному середовищі), в якому радянський учений-медик надав своє відкриття спершу західній громадськості, а тільки потім своїм співвітчизникам, що межувало з космополітизмом (іще одна принизлива наліпка тієї доби), навіть зі зрадою; Маркета схвильовано покликалася на закінчення фільму: врешті-решт ученого затаврував суд честі, що складався з його колег, але любляча дружина не відвернулася від укритого ганьбою чоловіка, а намагалася вдихнути в нього сили, щоб він спокутував ту тяжку помилку.
«Ага, то ти вирішила не кидати мене», — сказав я.
«Авжеж», — відказала Маркета і взяла мене за руку.
«Але скажи-но мені, Маркето, ти справді гадаєш, що я вчинив великий переступ?»
«Авжеж, гадаю», — відказала Маркета.
«То як, на твою думку, маю я право залишатися в партії чи ні?»
«Ні, Людвіку, на мою думку, не маєш».
Я знав: якщо я встряну до цієї гри, яку розпочала Маркета і яку переживала, здавалося, від усієї душі та з великим пафосом, то доможуся всього, чого марно прагнув доскочити впродовж усіх попередніх місяців: у пориві рятівної пристрасті, що рухала нею, немов паровий двигун кораблем, вона, звісно ж, віддасться мені. Звичайно, за однієї умови: що її рятівна пристрасть знайде задоволення; а щоб це сталося, потрібно, щоб об’єкт спасіння (на жаль, це був я!) погодився визнати свою велику, просто-таки величезну провину. А для мене це було неможливо. Я вже був близький до того, щоб оволодіти Маркетиним тілом, але не міг прийняти його такою ціною, нездатний був визнати провину і погодитися з таким нестерпним вироком; не міг я навіть чути, що людина, яка могла б стати мені близькою, визнала цю провину за мною й погодилася з тим вироком.