5
Мене позбавили права навчатися в університеті, й водночас я втратив і право на відстрочення від служби у війську, тож тепер залишалося тільки чекати повістки; доти збував я час, працюючи у двох бригадах: спершу — на шляхових роботах біля Готвальдова, а наприкінці літа — на сезонній роботі на консервному заводі, аж якогось осіннього ранку, після безсонної ночі в потязі, опинився у вояцькій казармі, що містилася в незнайомому потворному передмісті Острави.
І от стояв я у дворі разом з іншими вояками, приписаними до того самого підрозділу; один одного ми не знали; у напівмороку тієї взаємної анонімності поволі проступає на обличчях усе, що є брутального і чужого; пов’язувало нас тільки недовідоме майбутнє, про яке ми обмінювалися короткими припущеннями. Дехто казав, що нас приєднають до «чернюків», дехто казав, що ні, інші не знали навіть, що означає це слово. Мені було відоме його значення, тож я слухав ті припущення з непідробним жахом.
Прийшов сержант і попровадив нас до барака; ми з’юрмилися в коридорі, потім увійшли до великої зали, де на стінах висіли стінгазети, світлини і незграбні мальовидла; у центрі був величезний напис із червоних літер, вирізаних з паперу і пришпилених кнопками: «МИ БУДУЄМО СОЦІАЛІЗМ», а під ним стілець, біля якого стояв якийсь кощавий дідок. Сержант кивнув пальцем одному з нас і звелів сісти на стілець. Дідок пов’язав йому на шиї простирало, понишпорив у саквояжі під ногами, дістав звідти перукарську машинку і встромив її хлопцеві в чуприну.
З перукарського стільця розпочався конвеєр, який мав обернути нас на вояків: коли ми втратили волосся, від того стільця нас попровадили до сусіднього приміщення, там звеліли роздягнутися догола, упакувати вбрання в паперові торби, зав’язати їх шворками і здати у віконце; голі й пострижені, ми пройшли коридором, потім в іншій залі нам видали нічні сорочки; у тих сорочках ми увійшли в ще одні двері, де нам видали вояцькі черевики; у тих черевиках і нічних сорочках ми перетнули двір і ввійшли до ще одного барака, де отримали сорочки, кальсони, вовняні шкарпетки, ремені й однострої (петлиці на них були чорні!); потім ми прийшли до останнього барака, де підстаршина голосно зачитав наші прізвища, поділив нас на групи і вказав, де наші кімнати й ліжка.
Того ж таки дня нас вишикували, повели на вечерю, а потім оголосили відбій; наступного дня вранці побудили і попровадили до копальні; там у дворі нас поділили на трудові бригади, дали нам знаряддя (відбійні молотки, лопати, шахтарські лампи), якими ніхто чи майже ніхто з-поміж нас не вмів користуватися: потім кліть опустила нас під землю. Коли ми, насилу переставляючи втомлені ноги, урешті піднялися на поверхню, там уже чекали підстаршини, які вишикували нас у колону і попровадили до казарми; ми повечеряли, і після півдня почалися шеренгові вправи, прибирання, політична підготовка, обов’язкові співи; замість особистого життя — кімната з двома десятками ліжок. І так попливли одноманітні, схожі між собою дні.
Знеособлення, якого ми зазнали, в перші дні було геть безпросвітне; накинуті безликі дії, які ми виконували, заступили всі наші людські вияви; звісно, та безпросвітність була відносна, постала вона не лише з реальних обставин, а й із браку пристосованості зору (як ото буває, коли зі світла заходиш до темного приміщення); з часом вона повинна була потроху зникнути, тож навіть у тому напівмороку людського знеособлення почали вимальовуватися якісь риси. Мушу зізнатися, що я одним із останніх зумів пристосувати свій зір до цієї зміни освітлення.