Та лікарня була комплексом будівель і павільйонів, то тут, то там розкиданих у чималому парку; я увійшов до будки воротаря, що приліпилася коло брами, і попросив його з’єднати мене з відділенням вірусології; він посунув телефон на край столу і сказав: «Нуль два». Отож я набрав нуль два і дізнався, що лікар Костка пішов кілька хвиль тому і незабаром виходитиме з території. Щоб не проґавити його, я сів на лаві коло брами і почав неуважно розглядати хворих, які вешталися алеями, вбрані в лікарняні піжами з блакитними і білими смугами; аж угледів цього чоловіка: він ішов собі, замріяний, високий, худий, симпатичний у своїй непоказності, авжеж, хто ж це й був, як не він. Я підвівся й пішов простісінько назустріч, наче хотів на нього наткнутися; він невдоволено зиркнув на мене, та відразу ж упізнав й відкрив обійми. Я був певен, що він щасливий від тієї несподіванки, і безпосередність, з якою він зустрів мене, надихала.
Я пояснив, що приїхав майже годину тому, щоб залагодити дрібну справу, яка затримає мене тут днів на два, і він одразу ж висловив радісний подив із того, що перший мій візит був до нього. Раптом стало прикро, що відвідую його з небезкорисною метою, а не задля нього самого, й що перше запитання, яке йому поставив (бадьоро запитав, чи не одружився він іще раз), наче виказувало щиру увагу до нього, та насправді зумовлювалося ницим розрахунком. Він відповів (на превелике моє задоволення), що так і живе сам. Я заявив, що нам є про що побалакати. Він погодився і з жалем додав, що має тільки з годину часу, тому що повинен знову повернутися до лікарні, а ввечері має встигнути на автобус. «Хіба ви не тут мешкаєте?» — перелякано запитав я. Він запевнив, що ні, мешкає він у малесенькій квартирі на новому масиві, але йому «тяжко жити самотою». Як виявилося, у Костки в сусідньому містечку, кілометрів за двадцять звідси, є наречена, вчителька початкових класів, з двокімнатним помешканням. «То ви в неї потім будете жити?» — запитав я. Він відказав, що йому нелегко буде знайти таку цікаву роботу, як оця, на яку я його влаштував, а як перебиратися сюди, то його нареченій теж було б непросто знайти тут посаду. Я почав (від щирого серця) проклинати неповоротких бюрократів, що нездатні допомогти чоловікові й жінці жити вкупі. «Заспокойтеся, Людвіку, — з м’якою поблажливістю відказав він, — це не так уже і нестерпно! Ці поїздки, звісно ж, забирають у мене й час, і гроші, та ніхто не порушує мого усамітнення, і я вільний». «Звідки ж у вас така потреба свободи?» — запитав я його. «А у вас?» — запитав він. «Я ганяюся за спідницями», — відказав я. «А мені свобода потрібна не задля жінок, а задля мене», — відказав він. І додав: «Послухайте, гайда до мене додому, поки я ще не поїхав». Мені тільки цього й треба було.
Покинувши територію лікарні, ми незабаром опинилися біля нових будинків, що так-сяк стирчали один коло одного на курному пустирі, який навіть не постаралися зарівняти (без моріжків, без хідників, без доріг), і були сумним видовиськом на міській околиці, облямованій пласкими пустельними ланами, що тяглися ген-ген у далечінь. Ми увійшли в під’їзд, піднялися дуже вузькими східцями (ліфт не працював) і зупинилися на четвертому поверсі, де на табличці я побачив ім’я Костки. Коли ввійшли до передпокою й опинилися у кімнаті, я ще дужче втішився: тут у кутку стояв широкий зручний диван, крім того, був ще невеличкий столик, фотель, чимала бібліотека, програвач і радіо.
Я похвалив Костку, що він має таке гарне помешкання, і запитав, яка в нього ванна. «Та не розкішна, звісно», — відказав він, задоволений моїм зацікавленням, і спровадив мене до передпокою, де були також двері до маленької, але дуже приємної ванної кімнати: ванна, душ, умивальник. «Знаєте, — сказав я, — коли побачив оцю вашу чудову квартиру, в мене мимоволі виникла одна думка. Що ви робите завтра пополудні й увечері?» — «Ох, — збентежено мовив він, — завтра маю довге чергування, то раніше сьомої вечора додому не прийду. А увечері ви не будете зайняті?» — «Може, вечір у мене і буде вільний, — відказав я, — та спершу ось що: чи не могли б ви надати мені вашу квартиру на завтра до вечора?»
Моє запитання спантеличило Костку, та відразу ж (наче задля того, щоб я не запідозрив його у неприязні) він відказав: «Охоче, вона ваша». І продовжив, наче стараючись не дошукуватися справжніх мотивів мого прохання: «Якщо у вас проблеми з житлом, можете ночувати тут уже відсьогодні, адже я повернуся тільки завтра вранці, та й то, зрештою, навряд, тому що відразу ж подамся до лікарні». — «Та ні, це зайве. Я мешкаю в готелі. Але річ у тім, що мій номер досить-таки незручний, а завтра мені потрібна буде приємна обстановка. Звісно ж, не задля того, щоб побути самому». — «Авжеж, — легенько кивнувши, сказав Костка, — я здогадуюся. — І за мить докинув: — Я радий, що можу зробити щось добре для вас. — Потім додав: — Якщо, звісно, припустити, що воно справді буде добре».