Усе йшло до бійки; до гурту підтягнулися ще й цивільні і персонал тієї забігайлівки, який боявся інциденту. І тоді я вгледів мою білявку; лишившись за столом сама (і геть байдужа до сварки), вона підвелася й попрямувала до вбиральні; я непомітно відійшов від гурту й у вестибюлі, де містилися роздягальня і туалети (там не було нікого, крім гардеробниці), звернувся до неї; я наче кинувся у воду, не вміючи плавати, ніяково було чи ні, але треба було діяти; понишпоривши в кишені, дістав кілька пожмаканих банкнот по сто крон і сказав: «Не хочете податися з нами? Там буде ліпша розвага, ніж тут!». Вона зиркнула на ті грошенята і зітнула плечима. Я додав, що зачекаю її надворі, вона погодилася, зникла у вбиральні й незабаром вийшла у пальті; потім усміхнулася мені й сказала, що відразу втямила: я не такий, як інші. Те зауваження припало мені до вподоби, я взяв її під руку і попровадив на протилежний бік вулиці, за ріг, ми стали там і почали чекати, коли біля входу в забігайлівку, осяяному світлом ліхтаря, з’являться Ґонза зі Станою. Білявка запитала, чи не студент я, і коли я кивнув, поскаржилася, що напередодні в роздягальні у неї поцупили гроші, та ще й не її, а заводські, то тепер вона у відчаї, бо за це її можуть потягти до суду, потім спитала, чи не можу я дати їй бодай сотню; я пошукав у кишені й простягнув їй дві пожмакані банкноти.
Чекати нам довелося недовго; незабаром вийшли обидва наші приятелі, уже в пілотках і в шинелях. Я свиснув, але тієї миті вискочило ще троє вояків (без пілоток і шинелей) і почали їх наздоганяти. Слів їхніх я не чув, але інтонація була погрозлива; вони шукали білявку. Потім один кинувся на Ґонзу, і розпочалася бійка. Стана бився з одним, а Ґонзу атакували двоє; вони майже здолали його, аж тут нагодився я й почав лупцювати кулаками одного з напасників. Певне, вони розраховували на чисельну перевагу, та їхній запал згас, коли сили зрівнялися; ось один повалився додолу, коли Стана добряче вгатив його кулаком, і ми, скориставшись їхнім остовпінням, чкурнули відтіля.
Білявка слухняно чекала нас за рогом. Угледівши її, хлопці аж застрибали на радощах, почали казати, що я молодець, і мало обніматися не полізли. Ґонза дістав з-під поли повну пляшку рому (хтозна, як вона вціліла під час бійки) і струсонув нею, піднявши угору. Почувалися ми бадьоро, одне тільки лихо було — не знали, куди податися: із забігайлівки нас витурили, доступ до інших заборонили, розлючені супротивники не дали нам узяти таксі, та ще й відплати слід було остерігатися. Ми швиденько помчали якимось провулком; спершу обабіч видно було хати, потім з одного боку мур, а з другого штахетник; біля того штахетника стояв візок, а трохи далі якась сільськогосподарська машина з металевим сидінням. «Трон», — сказав я, і Ґонза посадив на нього білявку, аж вона вивищувалася десь на метр над землею. Пляшка переходила з рук до рук, пили ми всі четверо, білявка стала балакуча і сказала Ґонзі: «Закладаюся, ти не даси сто крон!». Ґонза, як великий пан, кинув їй сотню, дівчина вмить звільнилася від свого пальта і задерла спідницю, а потім скинула трусенята. Взяла мене за руку і сіпнула до себе, але мені було страшно, я випручався, й моє місце зайняв Стана, який одразу ж запхався їй між ноги. Вони були разом насилу двадцять секунд; я хотів було пропустити Ґонзу (мені хотілося бути гостинним, крім того, мене тримав у своїх лабетах страх), та цього разу білявка виявила рішучість, потягла мене до себе, і коли після підбадьорливих дотиків моя чоловіча гордість стала дибки, вона ніжно прошепотіла мені на вухо: «Дурнику, я ж тут заради тебе», потім почала зітхати, аж мені стало здаватися, що це гожа молода дівчина, яка кохає мене, а я її, і вона зітхала, зітхала, а я знай робив своє, аж Ґонза сказав щось непристойне, і я усвідомив, що це не молода дівчина, яку я кохаю, й відсахнувся від неї так рвучко і передчасно, що білявка мало не перелякалася і сказала: «Що ти витворяєш?», але нею вже оволодів Ґонза, і стогони її залунали знову.