Я теж мав звільнення від служби, а що й досі прикро було за змарнований час із Ліхтарнею, то з приятелями я не пішов, а подався до міста сам. Поїхав навмання старим трамваєм, що прямував вузькою колією, яка поєднувала два віддалені райони Острави. Вийшов на першій-ліпшій зупинці, потім так само навмання сів на інший трамвай; та околиця, де якимось химерним чином заводи чергувалися з природою, луки зі смітниками, купки дерев із териконами, багатоповерхові будинки з сільськими хатами, надзвичайно вабила і водночас бентежила мене; я знову вийшов із трамвая на якійсь зупинці й довго йшов пішки: майже захоплено розглядав я той чудернацький краєвид, намагаючись відгадати його сенс; силкувався знайти назву, що надала б цілісності й ладу цій місцевості, яка складалася з таких різних елементів; минаючи ідилічний будиночок, зусібіч повитий плющем, я подумав, що тут він якраз доречний, бо нітрохи не узгоджується з облупленими фасадами багатоповерхівок, які височіли по сусідству, з силуетами шахтових копрів, димарями і величезними печами, що стояли на задньому плані; поминув я й бараки того вбогого селища, трохи далі побачив віллу, вона була, щоправда, сіра і брудна, але оточена садком і ґратчастою огорожею; у кутку того саду росла плакуча верба, яка була недоречна на тлі краєвиду, — проте я подумав, що тут вона якраз на своєму місці. Ці невідповідності тривожили мене не лише тому, що я вбачав у них загальний символ цього краєвиду, а й розглядав їх як образ моєї долі, мого вигнання в цім краю; цілком природно, що це проектування моєї особистої історії на об’єктивність цілого міста завдавало мені якоїсь втіхи; я розумів, що не належу цій місцевості, як не належить їй і плакуча верба, й оповитий плющем будиночок, як не належать їй ці короткі вулички, що провадять у нікуди, складені з різношерстих споруд, атож, не належав я до цієї місцевості, що була колись веселеньким селом, так само як не пасували до неї ці огидні квартали, забудовані низькими бараками, і врешті усвідомив: тим-то і не пасував я до неї, що достеменне моє місце було тут, у цьому жахливому місті невідповідностей, у цьому місті, яке невблаганними лабетами зводило докупи все, що було чуже одне одному.
Я вийшов на довгу вулицю Петржковіце колишнього села, що стало тепер одним із найближчих передмість Острави. Зупинився біля великого двоповерхового будинку, на розі якого виднів вертикальний напис: «КІНО». На думку мені спало незначне запитання, яке міг поставити тільки роззява-перехожий: як це сталося, що кінотеатр не має назви? Я придивився уважніше, але на будівлі більше нічого не було написано (зрештою, і на кінотеатр вона не скидалася). Поміж нею й сусіднім будинком, у проміжку завширшки два метри, був провулок; я звернув у нього й опинився у дворі; тільки там я побачив, що на першому поверсі є крило; на засклених вітринах наліплені були рекламні плакати і кадри з фільмів; я підійшов ближче, але і тепер не побачив назви кінотеатру; обернувся й, угледівши за ґратчастою огорожею дівчинку в сусідньому дворі, запитав, як зветься кінотеатр; вона здивовано глянула на мене і відказала, що не знає. Урешті я мусив визнати, що він безіменний; і що в цьому остравському вигнанні кінотеатри не можуть навіть мати назв.
Я обернувся (без будь-якого наміру) до вітрин і тільки тоді помітив, що фільм на афіші з двома кадрами зветься «Суд честі». То була радянська стрічка, що на її героїню й посилалася Маркета, коли вирішила відіграти велику милосердну роль у моєму житті, її суворістю надихалися й мої товариші на партійних зборах, коли голосували проти мене; все це викликало в мене таку огиду до цього фільму, що я й чути про нього не міг; аж ось тут, в Остраві, не зміг ухилитися від його грізного перста… Нічого не вдієш, якщо цей перст нам не подобається, то досить обернутися до нього спиною. Так я і вчинив: хотів було повернутися на вулицю.