І тоді вперше побачив я Люцію.
Вона прямувала до мене; ось вона увійшла у двір кінотеатру; чому не подався я своєю дорогою, коли зустрів її? може, завдяки дивній непоспішності прогулянки? може, причиною стало чудернацьке надвечірнє сонце, яке осявало двір і змусило мене збавити ходу й не дало вийти на вулицю? чи, може, причина була в зовнішності Люції? Цілком пересічній зовнішності, треба сказати, і хоч згодом та пересічність навіть зворушувала і приваблювала мене, як пояснити, що вона вразила мене від першого разу і я раптом зупинився? хіба не зустрічав я таких непоказних дівчат на остравських тротуарах? чи, може, в її пересічності було щось надзвичайне? Хтозна. Так чи так я завмер наче вкопаний, дивлячись на молоду дівчину: повільною, неспішною ходою підійшла вона до вітрини з кадрами «Суду честі»; потім, так само непостійно, обернулася і ввійшла у відчинені двері, що провадили до віконця каси. Атож, це була та особлива Люціїна неквапливість, що так зачарувала мене, ота повільність, яка випромінювала покірливе відчуття того, що нема на світі мети, до якої слід було б поспішати, і що марно до чогось нетерпляче простягати руки. Авжеж, може, ота наповнена печаллю повільність і змусила мене стежити поглядом за дівчиною, що подалася до каси, дістала гаманця, взяла квиток, окинула поглядом залу, а потім вийшла у двір.
Я не зводив із неї очей. Вона стояла спиною до мене, дивилася кудись удалину, поверх двору, садків і обгороджених штахетниками сільських хатин, сягаючи поглядом, либонь, аж до брунатної лінії кар’єру, що, ламаючи перспективу, пролягала трохи вище. (Ніколи не забуду я того двору, жодної подробиці не зможу забути; пам’ятаю ґратчасту огорожу, що відокремлювала сусідній двір, дівчинку, що замислено сиділа на східцях будинку; пам’ятаю ті східці, облямовані ступінчастим парапетом, де стояли два порожні квіткові горщики і сіра миска; пам’ятаю димувате сонце, що сідало за кар’єром.)
Була за десять шоста, це означало, що до початку сеансу лишилося ще десять хвилин. Люція обернулася й, не поспішаючи, вийшла з двору на вулицю; я попрямував за нею; за моєю спиною зникло видовище спустошеного остравського села, і переді мною знову постала міська вулиця; за пів сотні кроків був дбайливо доглянутий майдан із кількома лавочками, крихітним сквериком, за ним невиразно ясніла червона цегла псевдоготичної кам’яниці. Я стежив за Люцією: вона вмостилася на лаві; повільність ні на мить не покидала її, можна було навіть сказати, що й сіла вона повільно; навсібіч вона не дивилася, нітрохи не метушилася, сіла, наче в очікуванні хірургічної операції або чогось такого, що настільки захоплює нас, аж ми, не звертаючи уваги на довколишній світ, цілком спрямовуємо її всередину себе; може, тим-то я міг ходити довкола неї й розглядати її, а вона цього й не помічала.
Частенько кажуть про кохання з першого погляду; я певен, що кохання саме створює про себе легенду, творить запізнілу міфологізацію свого початку; тим-то і не буду я стверджувати, що тут спалахнуло таке несподіване кохання; та цього разу певне ясновидство таки було: сутність Люцїї — якщо вже бути точним — сутність того, чим стала Люція для мене згодом, я збагнув, відчув, побачив умить і відразу: Люція принесла мені саму себе, як ото приносять людям істини-одкровення.
Я дивився на неї, розглядав її сільську завивку, яка обернула її коси у безформні кучерики, розглядав її брунатне пальтечко, убоге, поношене і навіть трохи закоротке; розглядав її обличчя, непоказно гарне, гарно непоказне; у цій молодій дівчині відчував спокій, простоту і скромність, і відчував, що це ті цінності, яких я потребував; мені здалося, що, крім того, ми дуже близькі; здалося, варто до неї підійти і заговорити, й тієї ж таки миті вона (нарешті) гляне мені у вічі й усміхнеться, наче побачить зненацька свого брата, якого не бачила вже кілька років.
Люція звела голову; зиркнула на годинник на вежі (ця мить теж назавжди закарбувалася в моїй пам’яті; то був порух дівчини, що не носить на зап’ясті годинника й несамохіть завжди сідає обличчям до дзиґаря). Вона підвелася з лави і подалася до кінотеатру; я хотів було підійти до неї; сміливості мені не бракувало, але чомусь раптом забракло слів; почуття, звісно, наповнювали мої груди, але в голові жодного складу не народжувалося; ішов я за дівчиною аж до контролерів, і там виявилося, що зала порожня. Аж ось увійшло кілька людей і подалося до каси; я випередив їх і таки взяв квиток на той клятий фільм.