Дівчина тим часом увійшла до зали; я зробив те саме; у цьому напівпорожньому приміщенні вказані у квитках номери місць уже не мали сенсу, тож я пройшов у той ряд, де сиділа Люція, і вмостився коло неї. Зазвучала вересклива музика зачовганої платівки, погасло світло, й на екрані замигтіла реклама.
Люція, звісно ж, розуміла, що не випадково коло неї сів вояк із чорними петлицями, вона, звісно ж, помічала і відчувала мою близьку присутність, до того ж я і сам зосередився тільки на ній; не помічав я того, що діялося на екрані (ото вже кумедна відплата: я був у захваті від того, що фільм, який не раз тицяли мені під носа моралісти, іде на екрані, а мені до нього байдужісінько).
Сеанс закінчився, засвітили світло, глядачі повставали з місць. Підвелася й Люція, взявши своє брунатне пальтечко, що лежало на колінах, просунула в нього руку. Я хутко надів пілотку, остерігаючись, щоб вона не побачила моєї стриженої під нуль голови, й, не кажучи ні слова, допоміг їй просунути руку в другий рукав. Вона коротко зиркнула на мене і нічого не сказала, хіба що, може, легенько схилила голову, та я не знав, чи це вона так подякувала мені, чи то просто був несвідомий порух. Потім вона дрібними крочками вийшла з ряду крісел. Швидко вбравши і собі зелену шинель (яка була задовга і вочевидь не личила мені), я подався за нею вслід. Ми ще й надвір не вийшли, коли я озвався до неї.
Це було так, наче, просидівши поруч із цією дівчиною дві години і думаючи про неї, я налаштувався на її хвилю; раптом знайшов слова, щоб з нею заговорити, і сталося це так, наче я давно її знав; не почав я розмови з якогось дотепу чи парадоксу, як ото полюбляв робити, був я цілком природний — це здивувало навіть мене самого, адже досі в спілкуванні з молодими дівчатами я ніс на собі купу личин.
Запитав, де вона мешкає, що робить, чи часто ходить у кіно. Сказав, що гарую в копальні, робота надзвичайно тяжка, до міста ходжу вряди-годи. Вона сказала, що працює на заводі, мешкає в робітничому гуртожитку для жінок, повернутися туди треба до одинадцятої вечора, часто ходить у кіно, бо танці їй не подобаються. Я сказав їй, що охоче ходив би разом із нею в кіно, коли їй випаде вільний вечір. Вона сказала, що звикла ходити сама. Я запитав, чи не тому це, що їй сумно в житті. Вона кивнула. Я сказав, що й мені невесело.
Ніщо так швидко не прихиляє людей одне до одного (навіть якщо ця прихильність і оманлива), як спільний смуток і туга; оця атмосфера спокійного порозуміння, яка зводить нанівець усі страхи та завади і доступна як витонченим душам, так і простеньким, найлегше зближує людей, проте настає вона дуже рідко: адже задля цього потрібно відмовитися від «уміння показати себе», що складається зі штучних жестів і гримас, і поводитися просто й невимушено; хтозна, як сягнув я цього (та ще й ураз, без підготовки), як зумів дійти до цього, адже завжди брів навпомацки, мов сліпий, зі своїми облудними личинами; нічого не можу про це сказати; проте відчуваю це як несподіваний дарунок, як чудесне звільнення.
Отож ми розповідали про себе найпростіші речі; простували до гуртожитку, а там зупинилися і трохи постояли; ліхтар осявав Люцію світлом, і я дивився на її брунатне пальтечко і гладив не її обличчя чи коси, а пошарпану матерію її зворушливого вбрання.
Ще пригадую, що лампа погойдувалася туди й сюди, повз нас проходили і, вибухаючи неприємним гучним реготом, зникали у дверях гуртожитку якісь дівки, я глянув на прямовисний мур того будинку, де мешкала Люція, на сіру голу стіну з вікнами без карнизів; пригадую ще Люціїне обличчя, що (на відміну від облич інших дівчат, яких я знав за подібних обставин) було спокійнісіньке, незворушне, наче в учениці коло дошки, яка відповідає на уроці (без сварливої упертості та крутійства), обмежуючись тільки тим, що знає, не думаючи ні про оцінку, ні про похвалу.
Ми домовилися, що я надішлю їй листівку, сповіщаючи, коли випаде мені ще одне звільнення і ми зможемо знову зустрітися. Ми попрощалися (без обіймів і навіть не торкнувшись одне одного), і я пішов. За кілька кроків я обернувся й побачив, що вона непорушно стоїть на порозі, тримаючи в руці ключа, і дивиться на мене; тільки тоді, як я вже трохи відійшов, вона оговталася від своєї скутості і послала мені навздогін довгий погляд (що досі був ніяковий). Потім звела руку жестом людини, яка ніколи не робила цього й не вміє це зробити, знає лишень, що на прощання махають рукою, тим-то вирішила і собі ризикнути незграбно здійснити цей порух. Я зупинився й помахав у відповідь; ми дивилися здалеку одне на одного, я пішов було, та знову зупинився (Люція знай махала мені й махала), і отак потроху зник за рогом, і ми вже не бачили одне одного.