Люція була моєю сірою провідницею. Але ким вона була за своїми суттєвішими даними?
Було їй дев’ятнадцять років, та насправді набагато більше, як у дівчат, яким тяжко довелося в житті, яких із дитинства жбурнули простісінько в дорослість. Казала, що народилася вона у Хебі, що ходила у школу до чотирнадцяти років, а потім потрапила до училища. Про свою родину розповідати вона не любила, а як розповідала, то лише тоді, коли я наполягав. Удома їй недобре велося. «Мої не любили мене», — казала вона і наводила приклади: мати її вийшла заміж удруге; вітчим пиячив і брутально поводився з нею; якось вони запідозрили, що вона поцупила у них якісь гроші, й дали їй добрячого лупня. Коли той нелад уже годі було терпіти, Люція скористалася нагодою і втекла до Острави. Тут вона мешкала вже з рік; подруги в неї були, та вона воліла ходити до міста сама; подруги полюбляють танці й водять у гуртожиток своїх хлопців; а вона цього не хоче; вона серйозна і любить ходити у кіно.
Атож, вона вважала себе «серйозною» і пов’язувала цю рису із кіно; особливо полюбляла фільми про війну, яких тоді чимало було; звісно ж, дивилася вона їх, бо вважала захопливими; та, може, це було зумовлене жахливими стражданнями, які траплялися в них на кожному кроці, й Люція просто-таки упивалася епізодами, наповненими жалістю й сумом, і вважала, що ці почуття підносять її й утверджують у цій «серйозності», яку вона визнавала за собою.
Звісно, помилкою було б гадати, ніби вабила мене в Люції тільки екзотика її простоти; простодушність, пробіли в її освіті нітрохи не заважали мені розуміти її. Це порозуміння випливало не з нагромадженого досвіду, чи знання, чи зі здатності обговорити проблему і дати пораду, а з інтуїтивної сприйнятливості, з якою вона слухала мене.
Пригадую одну літню днину: цього разу мені пощастило покинути казарму раніше, ніж Люція звільнилася з роботи; я взяв книжку і, вмостившись на кам’яному підмурку загороди, читав; із читанням було кепсько, і часу мало, й контактів із моїми празькими приятелями; та ще призовником я прихопив із собою три збірки віршів, які перечитував, черпаючи звідти підтримку, — то були вірші Франтішека Ґаласа.
Ті книжки відіграли в моєму житті особливу роль, бодай тому що я не був шанувальником поезії й ці збірки були єдині в моєму житті, які я розгорнув. Відкрив я їх для себе після того, як мене виключили з партії; за тієї пори ім’я Ґаласа знов уславилося у всіх усюдах, тому що головний ідеолог тих років обвинуватив поета, який нещодавно помер, в занепадництві, безвір’ї, екзистенціалізмі, в усьому тому, що звучало тоді як політична анафема. (Книжка, в якій він зібрав свої думки про чеську поезію і про Ґаласа, вийшла величезним накладом і була обов’язкова для вивчення у всіх студентських гуртках.)
Хоч це може видаватися трохи кумедним, зізнаюся: потреба ознайомитися з Ґаласовими віршами постала з бажання пізнати того, кого так само відлучили, як і мене; захотілося дізнатися, чи справді наші світи подібні між собою; захотілося дізнатися, чи за співзвучністю не принесе мені якоїсь радості (адже не міг я в моїй ситуації шукати радості в радості) ота печаль, яку головний ідеолог затаврував як патологічну і згубну. Перед від’їздом до Острави я взяв ті книжки в давнього приятеля по навчанню, пристрасного шанувальника літератури, і впросив, щоб він віддав їх мені назавжди.
Заставши мене в умовленому місці, Люція запитала, що я читаю. Я показав їй розгорнуту книжку. «Вірші?» — здивувалася вона. «Ти дивуєшся, що я читаю вірші?» — запитав я. Звівши плечима, вона відказала: «Та чому», — але я бачив, що подив її непідробний, певне, поезія їй уявлялася дитячим читвом. Ми гуляли тим химерним остравським літом, що було припорошене сажею, і вгорі пливли не білі хмарини, а вагонетки з вугіллям, що рухалися довгими линвами. Я бачив, що книжка в моїх руках весь час привертає Люціїну увагу. І коли ми посідали в якомусь рідкому гайку, я розгорнув ту книжку і запитав: «То це цікавить тебе?». Вона кивнула.
Ні до того, ні потім я нікому не читав віршів; у мені наче вмонтований запобіжник сорому, який боронить мене від надмірного оголення перед людьми, від демонстрації почуттів; адже для мене читати поезію означало не просто говорити про свої почуття, а наче балансувати на одній нозі; у самісінькому принципі ритму і рими було щось вимушене, і воно бентежило б мене, якби я не читав віршів інакше, ніж самому собі й на самоті.
Та Люція володіла магічним даром (після неї ні в кого його не було) вимикати той запобіжник і звільняти мене від сорому. З нею я міг усе собі дозволити — і щирість, і почуття, й патетику. Отож я почав читати: