Далі ми посідали за маленьким столиком (Костка приготував каву) і трохи побалакали (сидячи на дивані, я із задоволенням виснував, що він твердий, не прогинається й не рипить). Потім Костка сказав, що йому пора до лікарні, тож поспішив посвятити мене в деякі хатні секрети: треба міцніше закручувати кран у ванній, холодна вода, всупереч правилам, біжить із крана з літерою «Г», шнур зі штепселем до програвача лежить під диваном, а в шафі є ледь почата пляшка горілки. Далі він вручив два ключі на кільці, показавши, який від дверей під’їзду, а який від помешкання. На віку мені доводилося спати в багатьох ліжках, тож ключі стали для мене якимось аж культом, і я з мовчазним захватом поклав їх до кишені.
Уже як ми виходили, Костка висловив сподівання, що його квартира принесе мені «дещо справді хороше». «Авжеж, — відказав я, — вона дасть мені змогу здійснити одне прекрасне плюндрування». «Гадаєте, плюндрування може бути прекрасне?» — запитав Костка, і я подумки всміхнувся, адже в тому запитанні (хоч він його промовив лагідно, але задумане воно було як войовниче) я впізнав його точнісінько такого (симпатичного і кумедного заразом), який він був у часі першої нашої зустрічі п’ятнадцять років тому. Я відказав: «Знаю, ви мирний трудівник на вічній Господній ниві й вам не до вподоби, коли чуєте, як хтось каже про плюндрування, та що я можу: я ж не трудівник Божий. До того ж якби трудівники Господні зводили будинки зі справжніми мурами у цьому земному падолі, то навряд чи наше плюндрування могло завдати їм шкоди. Та мені видається, наче замість мурів я бачу самі декорації. А плюндрувати декорації — цілком виправдана річ».
Ми знову опинилися там, на чому не погодилися останнього разу (років, либонь, із дев’ять тому); тепер наша суперечка прибрала вигляду метафори, адже ми добре знали, на чому вона ґрунтується, тож не вважали за необхідне повертатися до неї; нам тільки кортіло сказати, що ми не змінилися, що обидва, як і раніше, були геть не схожі один на одного (з цього приводу мушу сказати, що я любив Костку за цю його несхожість, тим-то й охоче сперечався з ним, адже так завжди міг перевірити, хто насправді я такий і що думаю). І, наче щоб усунути будь-яку непевність із цього приводу, він сказав: «Те, що ви допіру сказали, звучить красиво. Але скажіть іще: якщо ви аж такий скептик, то звідки певність, що ви можете відрізнити мур від декорації? Невже ніколи не виникало у вас сумніву, що ілюзії, з яких ви кепкуєте, і справді лише ілюзії? А що як ви помилилися? Що як це насправді цінності й ви плюндруєте цінності? — І докинув: — Применшена цінність і розвінчана ілюзія мають те саме вбоге тіло, вони схожі поміж собою, і їх дуже легко сплутати».
Проводячи Костку до лікарні, що була аж на протилежній околиці міста, я бавився ключами в кишені, й мені було затишно іти поруч із давнім приятелем, який міг коли завгодно і де завгодно переконувати мене у своїй слушності, навіть зараз, коли ми простували горбкуватим бездоріжжям новобудови. Звичайно ж, Костка знав, що у нас є для балачок цілий вечір наступного дня, тож незабаром вирішив облишити філософські розумування й перейти до прозаїчних справ, перепитавши, чи буду я завтра в його помешканні, коли він о сьомій вечора повернеться з лікарні (адже ще одного комплекту ключів він не мав), а потім запитав, чи не потрібно мені, може, чогось. Я помацав обличчя і сказав, що мені треба хіба що заскочити до перукарні, бо на щоках уже пробилася небажана щетина. «Чудово, — мовив Костка, — влаштую вам першокласне гоління!»
Я не відмовився від його бажання вчинити добре діло і дозволив запровадити себе до невеличкого салону, де перед трьома великими дзеркалами стояли три крісла-вертульки, з яких два були зайняті чоловіками із задертими головами і намиленими обличчями. Над ними схилилися дві жінки в білих халатах. Костка підійшов до одної й щось прошепотів їй; жінка витерла бритву серветкою й погукала в підсобку: звідти вийшла молода дівчина в білому халаті і взялася надавати послуги панові, який лишився сидіти у фотелі, а жінка, з котрою перешіптувався Костка, коротко кивнула мені й махнула, запрошуючи сісти у вільне крісло. Ми з Косткою попрощалися, потиснувши один одному долоні, а тоді я вмостився у кріслі, опершись потилицею на подушечку, яка служила підголівником, а що давно вже не любив дивитися на себе, то уникав дзеркала, яке було переді мною, відводив очі й блукав поглядом поміж плямами на побіленій вапном стелі.