Я тримав долоню на її плечі (обтягнутому тоненькою тканиною квітчастої сукні) і відчував його під моїми пальцями; і здавалося мені весь час, що вірші, які я декламую (немов повільну літанію), мовлять про печаль Люціїного тіла, німого, покірного тіла, що приречене на смерть. Потім я читав інші вірші, зокрема ті рядки, що й досі несуть для мене її образ і закінчуються таким терцетом:
І раптом відчув я, що Люціїні плечі спазматично здригаються під моєю долонею; вона плакала.
Що витиснуло з неї ті сльози? Зміст поезій? Чи, може, нездоланна печаль, що плинула з мелодії слів, із тембру мого голосу? Чи, може, причиною стала надзвичайна герметичність поезії, яка піднесла її, і та піднесеність зворушила її до сліз? А може, ті вірші відкрили в ній якусь таємничу заслінку і вивільнили тягар, що так довго нагромаджувався?
Хтозна. Немов дитина, обнімала вона мене за шию і, припавши до грудей, обтягнутих зеленим одностроєм, плакала, плакала і плакала.
9
Стільки разів останніми роками різні жінки докоряли мені (лише тому, що за їхні почуття я не міг відплатити їм тим самим) за те, що я гордовитий. Дурня все це, ніякий я не гордовитий, як по правді, й самого мене засмучує те, що в дорослому віці не зміг я прихилитися до жодної жінки, з жодною не заприязнився по-справжньому, жодної, як ото мовиться, не покохав. Не можу з певністю сказати, що розумію причини цієї невдачі, не знаю, чи випливає цей ґандж із моєї душевної порожнечі, чи, може, бере початок із моєї біографії; не хочу вдаватися до патетики, але це так: часто в моїх спогадах постає зала, де сотня людей піднімає руки, щоб знівечити моє життя; ті люди не знали, що настане пора, коли все буде поволі мінятися; їм здавалося, ніби моє вигнання триватиме вічно. Не задля того, щоб порпатися в гірких спогадах, а радше з упертості, що притаманна роздумам, я не раз перебирав різні варіанти моєї історії, уявляючи собі, як розгорталися б події, якби присутнім, замість мого виключення, запропонували проголосувати за моє повішення. І неодмінно доходив висновку, що навіть тоді всі підняли б руки, тим паче якби вступну промову виголосили в емоційному дусі, обґрунтовуючи необхідність такого покарання. Відтоді, знайомлячись із чоловіками чи жінками, новими приятелями чи імовірними коханками, я подумки переношу їх до тієї пори і до тієї зали й думаю собі, чи підняли б вони руки; ніхто не склав того іспиту: всі піднімали руки, як раніше (хто від запопадливості, хто боронячи самого себе, хто з переконання, хто зі страху) робили це мої друзі та знайомі. Погодьтеся, тяжко жити з людьми, що ладні запроторити вас у заслання чи послати на смерть, важко бути з ними у близьких стосунках, важко їх любити.
Може, воно і недобре з мого боку — отак жорстоко випробовувати людей, з якими я спілкуюся, хоч найправдоподібніше, що вони прожили б поруч зі мною менш чи більш спокійне життя поза вибором поміж добром і злом, ніколи не переступивши порога тієї зали, де піднімають руки. Хтось може дійти до того, що скаже, ніби моя поведінка має на меті одне: в моральній зарозумілості піднестися над іншими людьми. Але обвинувачення в зарозумілості безпідставне; сам я, звісно, не підняв би руки, щоб завдати комусь шкоди, проте я добре знаю, що це тільки гіпотетична заслуга, адже мене зарано позбавили права піднімати ту руку. Я довго намагався переконати себе, що за такої ситуації не поводився б, як інші, але був достатньо чесний, щоб урешті покепкувати з себе: невже тільки я не підняв би руки? невже лиш я був би такий справедливий? Ох, не знаходив я в собі жодної запоруки того, що я ліпший за інших; але хіба від цього міняється моє ставлення до людей? Усвідомлення власної ницості нітрохи не може примирити мене з моїми ближніми. Ніщо не викликає в мене такої огиди, як братання людей, які виявили одне в одному збіжну ницість. Нехай йому всячина, цьому клятому братанню.