Почалося зі Стани. Одружився він у березні, а вже за кілька місяців до нього докотилися перші чутки: дружина його вешталася нічними шинками; він занепокоївся й щодня писав їй листи, приходили і відповіді, причому заспокійливі; аж згодом (як настала погідна пора) до нього в Остраву приїхала мати; вони збули разом усю суботу, і до казарми він повернувся блідий і мовчазний; спершу нічого не хотів казати, так було йому соромно; проте наступного дня звірився Ґонзі, а потім іще декому; упевнившись, що всі знають, він щодня розповідав чимраз більше і не криючись: і про те, що дружина його стала хвойдою, й що він поїде сказати їй кілька слів, і що скрутить їй в’язи. І відразу ж пішов до командира, щоб попросити два дні звільнення додому, щоправда, командир вагався, давати йому те звільнення чи ні, адже тими ж таки днями отримав чимало скарг на Стану (як із казарми, так і з копальні), бо він був постійно неуважний і роздратований. Стана все ж таки благав, щоб його відпустили бодай на добу в звільнення. Командир урешті змилувався і вволив його прохання. Стана поїхав, і більше ми його не бачили. Про те, що сталося, знаю тільки з чуток.
Він дістався до Праги і накинувся на ту жінку (кажу «жінку», хоч тому дівчиськові було насилу дев’ятнадцять років), а вона, не соромлячись (і, може, навіть з утіхою), в усьому йому зізналася; він почав її лупцювати, вона боронилася, він намагався її задушити й урешті вгатив пляшкою по голові; кляте дівчисько гепнуло додолу і вже не ворухнулося. Стана перелякався і чкурнув звідтіля; у горах він якимось дивом натрапив на хатину і сидів там, чекаючи, коли його знайдуть і поведуть на шибеницю. Його і справді знайшли через кілька місяців, але судили не за вбивство, а за дезертирство. Річ у тім, що дружина отямилася за пів години після його втечі, вона не постраждала, хіба що ґуля на голові вискочила. Поки він перебував у військовій в’язниці, вона розлучилася з ним і вийшла заміж за відомого празького актора, якого я часом ходжу побачити на сцені лише задля того, щоб він нагадав мені про давнього приятеля, який так сумно закінчив: після завершення військової служби він лишився працювати в копальні; на роботі його спіткала лиха пригода, внаслідок якої він утратив ногу, а під час невдалої ампутації й життя.
Та жіночка, що, як ото кажуть, і досі пишається поміж акторами, завдала великого нещастя не лише Стані, а й усім нам. Принаймні так нам здавалося, хоча неможливо було достеменно з’ясувати, чи справді (як думали тоді всі) існує причинно-наслідковий зв’язок поміж скандальним випадком із несподівано зниклим Станою і трохи згодом — приїздом міністерської комісії для контролю нашої казарми. Так чи так, а нашого командира зняли з посади і призначили іншого, молодого офіцера (йому допіру виповнилося двадцять п’ять років), і його поява змінила все.
Казав я, що йому було насилу двадцять п’ять, та на вигляд був він молодший, майже хлопчак; тим-то він просто зі шкіри вилузувався, щоб справити враження. Кричати він не любив, розмовляв шорстко і з незворушним спокоєм давав зрозуміти, що вважає нас злочинцями. «Знаю, ви воліли б побачити мене на шибениці, — заявила нам ця дитина у вступній промові, — та лихо в тім, що як і повісять когось, то це буде один з-поміж вас, а не я».
І перші конфлікти не забарилися. Запам’ятався мені, зокрема, випадок із Ченеком, либонь, тому що видався нам дуже кумедним. Уже з рік він був у війську і впродовж того часу обмалював усі стіни зображеннями, які неодмінно подобалися попередньому командирові. Як я вже казав, улюбленою його темою був ватажок гуситів Ян Жижка і його середньовічні воїни; щоб трохи розважити приятелів, він супроводжував ті гурти озброєних людей зображеннями голих жінок, що, як пояснював він командирові, символізують свободу або батьківщину. Новий командир підрозділу теж вирішив удатися до Ченекових послуг, тож викликав його до себе і звелів якось вшляхетнити кімнату для політичної підготовки. Сказав, що годі вже малювати того старигана Жижку, треба «звернутися до сучасності»; на картині слід зобразити Червону армію в її союзі з нашим робітничим класом, а також відобразити важливість перемоги Лютневої революції. Ченек відказав: «Слухаюся, товаришу командире!» — і взявся до праці; він кілька днів після роботи провів над величезними аркушами паперу, що лежали долі в казармі, а потім прикріпив їх кнопками до стіни. Коли ми побачили готові малюнки (півтора метра завширшки і метрів з вісім завдовжки), нам аж заціпило: посередині у хвацькій позі завмер радянський вояк, вбраний у зимовий однострій, з автоматом на грудях, у хутряній шапці, а довкола нього з’юрмилися вісім голих дівчат. Дві стояли обабіч і грайливо дивилися на нього, а він обнімав їх за плечі й щасливо реготався; інші дівчата оточили вояка, простягаючи до нього руки, чи й просто так стояли (одна з них навіть лежала), демонструючи свої спокусливі форми.