А що я така зла, то відразу зізнаюся, завжди ненавиділа отих дівчисьок, тих малих потіпах, жорстоких у своїй молодості, позбавлених бодай крихти солідарності з жінкою, що старша від них, наче не буде їм колись тридцять, чи тридцять п’ять років, чи сорок років, і нехай не кажуть мені, буцім вона кохала його, та що вона може знати про кохання, вона переспить із першим-ліпшим чоловіком, без докорів сумління, без сорому, я так ображаюся, коли мене порівнюють із цими хвойдами, бо я, мовляв, заміжня, а мала кілька зв’язків із чоловіками. Різниця поміж нами в тому, що я завжди шукала любові, і якщо помилялася, якщо не знаходила її там, де шукала, то оберталася і йшла собі, знаю, як просто було б забути дівоцьку мрію про кохання, переступити межу й опинитися на тій території, де побутує ця чудернацька свобода, де немає ні сорому, ні стриму, ні моралі, опинитися у площині тієї химерної, ницої свободи, де все дозволено й де треба тільки дослухатися, чи не тіпається в тобі ота тварина, потреба сексу.
Знаю і те, що якби переступила цю межу, то перестала б бути собою, хтозна, якою саме, і ось це жахливе перетворення лякає мене, тим-то я й шукаю кохання, відчайдушно шукаю кохання, в якому можу бути такою, якою завжди була, якою й досі є, з моїми давніми мріями та ідеалами, не хочу, щоб життя моє розкололося навпіл, хочу, щоб воно залишалося ціле від краю до краю, тим-то і зачарована така я була, коли запізналася з тобою, Людвіку, Людвіку…
3
Як по правді сказати, комедія це була, коли я вперше ввійшла до його кабінету, того разу він нітрохи не привабив мене, і я не збентежилася, сповістивши, якої інформації чекаю від нього, яким уявляю собі цей радіорепортаж, та коли він заговорив зі мною, я раптом відчула, що мене охопила якась бентега, що я затинаюся, що не можу скласти докупи і двох слів, а він помітив це і відразу звернув розмову на мене, спитався, чи я заміжня, чи маю діток, куди їжджу зазвичай у відпустку, сказав також, що в мене молодий вигляд і що я гарна, хотів, щоб я трохи отямилася від переляку, це було так люб’язно з його боку, стільки я зустрічала хвальків, які полюбляють замилити очі, та які не варті навіть його нігтя, Павел, наприклад, тільки про себе і говорив би без угаву, та найкумедніше було те, що за годину тієї розмови я не довідалася нічого нового для себе, вдома довго сиділа над аркушем паперу, репортаж геть не рухався, та для мене це було і ліпше, принаймні мала привід зателефонувати йому, щоб він прочитав, що я там понаписувала. Ми зустрілися в кав’ярні, мій нещасний матеріал займав чотири сторінки, він чемно його прочитав і всміхнувся, сказав, що це пречудова робота, від першої ж миті дав мені на здогад, що я зацікавила його як жінка, а не як журналістка, я й сама не знала, чи радіти цьому, чи гніватися через це, так чи так він був дуже люб’язний, ми відразу порозумілися, він був не з тих кабінетних інтелігентиків, які завжди викликали в мене відразу, за плечима у нього було багате на досвід життя, він навіть у копальнях працював, я сказала, що люблю таких людей, а найдужче вразило мене те, що він був із Моравії, що грав у оркестрі на цимбалах, вухам своїм не могла повірити, я почула лейтмотив мого життя, побачила, як із далекої далини повертається моя молодість, і відчувала, що він геть підкорив мене.
Він запитав, що я роблю цілими днями, і я розповіла йому, а він сказав, я й досі чую цей голос, трохи жартівливий, трохи співчутливий, недобре живете, пані Гелено, потім заявив, що це треба міняти, що я повинна зважитися на інше життя, трохи більше вділити часу «життєвим радощам». Я відказала, що нічого не маю проти цього, що в мене завжди було палке стремління до радощів, що нічого так не дратувало мене, як усілякі печалі та скигління, а він сказав, що не має значення те, до чого я прагну, адже здебільшого шанувальники втіх — це найсумніші люди на світі, ох, правда ваша! — мало не вигукнула я, а потім він сповістив, що забере мене о четвертій пополудні біля радіо, ми подамося удвох погуляти на природі, на празькій околиці. Я намагалася протестувати, що ви, я ж заміжня жінка, не можу я вештатися отак гаями з чужим чоловіком, Людвік жартома відказав, що він не чоловік, а лише науковець, а водночас був сумний, такий сумний! Я помітила це, і мені аж гаряче стало, приємно було думати, що він хоче мене, хоче саме тому, що я нагадала про моє заміжжя, адже в такий спосіб я стала ще недоступніша, бо завжди найдужче прагнуть того, що недоступне, я спрагло вхлинала смуток, який читався на його обличчі, і тоді збагнула, що він закохався в мене.