День за днем розмовляв я з Люцією, щоразу повторюючи їй, що вона здобула прощення, що їй не треба дошкуляти собі, що потрібно скинути окови зі своєї душі, що повинна вона покірно здатися на Божий лад, де навіть тілесне кохання знайде своє місце.
А тижні минали…
Аж настала весна. На схилах пагорбів зацвіли яблуні, й крони їхні під подувами вітру гойдалися, наче дзвони. Я заплющував очі, щоб почути їхнє оксамитове подзвіння. А як розплющив, то побачив Люцію у блакитному халаті, з сапою в руці. Вона дивилася униз, в долину, і всміхалася.
Я спостерігав за цією усмішкою й жадібно читав її зміст. Невже це можливо? Досі Люціїна душа була у стані постійної втечі, втечі від минулого і від майбутнього. Усе її лякало. І минуле, й майбутнє — все воно було для неї наче страшенний вир. Вона перелякано чіплялася за дірявий човен теперішності, наче за вутлий притулок.
І ось сьогодні вона усміхається. Без причини. Просто так. І та усмішка сповістила мені, що вона довірливо дивиться у майбутнє. А я почувався наче мореплавець, що після місяців блукань висадився на берег. Я був щасливий. Спершись на кривий стовбур яблуні, я знову заплющив очі. Слухав, як шепоче вітер і співають білі квітучі яблуні, чув, як щебечуть пташки, і той щебет обертався перед моїми заплющеними очима тисячами світильників, що їх несуть на свято невидимі руки. Не бачив я тих рук, але чув дзвінкі голоси, і мені здавалося, ніби це були діти, хода веселих дітей… Раптом на моє обличчя лягла чиясь долоня. І голос промовив: «Ви такий добрий, пане Костко…». Я не розплющив очей. Навіть рукою не поворухнув. І далі бачив голоси маленьких пташок, що стали хороводом ліхтариків, слухав мелодійне подзвіння яблунь. Уже тихіше голос закінчив: «Я вас люблю…».
Може, я й чекав цієї миті, може, мені треба було піти, адже моє завдання було виконане. Та перш ніж я втямив, про що річ, мене скувала млість. Ми були самі в тому неозорому привіллі, поміж вутлими яблуньками; я обняв Люцію і вклався з нею на природному ложі.
17
Сталося те, чого не повинно було б статися. Побачивши в Люціїній усмішці її зцілену душу, я сягнув мети і повинен був піти собі. Але я не зробив цього. І потім це не призвело до добра. Ми й далі жили в тому самому держгоспі. Люція розцвітала, вона була наче весна, що поволі оберталася літом довкола нас. Але я, замість того щоб бути щасливим разом із нею, страшенно боявся цієї жіночої весни коло себе, яку сам і розбудив і яка тепер тягнулася до мене своїми пелюстками, на які, я знав, ніякого права у мене не було і які не повинні були бути моїми. У Празі в мене була дружина із сином, які з нетерпінням чекали на мої нечасті приїзди.
Боявся я урвати ті близькі стосунки, що складалися в мене з Люцією, адже це страшенно засмутило б її, та не зважувався й розвивати їх, адже було зрозуміло, що не маю ніякого на те права. Я бажав Люцію і водночас боявся її кохання, бо не знав, що з ним удіяти. Переднішу природність наших розмов я підтримував лише ціною надзвичайних зусиль. Поміж нами ставали мої сумніви. Тепер у мене було таке відчуття, наче моя духовна поміч Люцїї уже розвінчана. Ніби насправді я фізично хотів її від тієї миті, коли вона постала переді мною. Наче діяв я немов звабник під личиною доброго проповідника. Ніби всі ті гарні розмови про Христа і про Господа тільки приховували ниці тілесні бажання. Здавалося, ніби, попустивши віжки своїй сексуальності, я забруднив чистоту мого первісного задуму і цілковито позбувся моїх заслуг перед Богом.
Та щойно я сягнув цієї думки, як мої міркування поточилися у зворотному напрямку: оце зухвалість, картав я себе, оце самолюбна претензія, — прагнення вислужитися перед Богом, намагання сподобатися йому! Що означають людські заслуги перед його лицем? Нічого, нічого, нічогісінько. Люція кохає мене, і її духовне здоров’я залежить від моєї любові! Невже повинен я кинути її у прірву відчаю лише тому, що так турбуюся про свою чистоту? Чи не буде за це зневажати мене Господь? І якщо моя пристрасть гріховна, то що важливіше — Люціїне життя чи моя невинність? Нехай буде це мій гріх, я сам понесу його тягар, і погубить він тільки мене самого!