Авжеж, я зумів привести Люцію до віри в Бога. Мені пощастило заспокоїти її, зцілити. Я звільнив її від жаху перед тілесним коханням. Урешті я відійшов від неї. Але що я їй приніс у такий спосіб?
З родиною в неї негаразд. Чоловік її грубіян, він зраджує її прилюдно, кажуть, навіть лупцює її. Люція ніколи не зізнавалася мені в цьому. Знала, що це засмутило б мене. Вона силкувалася показати мені щасливий образ її життя. Але в маленькому містечку нічого не приховаєш.
Ох, якщо я обманюю себе! Я тлумачив політичні інтриги проти директора держгоспу як зашифрований заклик Бога піти звідти. Але як упізнати Божий голос поміж багатоголоссям? А що як цей вабливий голос є просто голосом мого боягузтва?
Адже у Празі в мене була дружина і дитина. Небагато важили вони для мене, але я не міг їх покинути. Я боявся нерозв’язних ситуацій. Люціїне кохання лякало мене. Я не знав, що з ним удіяти. Боявся ускладнень, до яких воно призведе.
Я корчив із себе янгола, що приніс їй спасіння, а насправді був тільки ще одним розпусником. Кохався я з нею один лише раз, а потім відвернувся від неї. Думав, що несу їй прощення, а це вона мусила прощати мене. Коли я поїхав, вона ридала з жалю, та за кілька років оселилася тут заради мене. Розмовляла зі мною. Ставилася до мене як до друга. Вона простила мені. Втім, усе й так було зрозуміло. Нечасто таке траплялося в моєму житті, але ця молода дівчина любила мене. Я тримав її життя в руках. Її щастя залежало від мене. А я втік. Ніхто так не завинив перед нею, як я.
Раптом мені спало на думку, що я киваю на гаданий поклик Бога, щоб ухилитися від своїх людських обов’язків. Мене лякають жінки. Я боюся їхнього тепла. Боюся їхньої постійної присутності. Перспектива життя з Люцією жахнула мене, як жахає зараз думка про те, що доведеться довгий час жити в двокімнатній квартирі зі вчителькою із сусіднього містечка.
А чому п’ятнадцять років тому я самохіть пішов з університету? Я не любив дружини, яка була на шість років старша за мене. Ні голосу її не міг терпіти, ні її лиця, ні навіть цокання домашнього годинника. Не міг я довше жити з нею, але й розлученням нездатний був її скривдити, адже вона була добра жіночка і нічим переді мною не завинила. Отоді я й почув рятівний голос із неба. І послухався Ісуса, який звелів мені покинути невід.
О Господи, чи справді це так? Невже я такий убогий і кумедний? Скажи, що це не так! Дай мені певність! Щоб чув я Тебе, гучніший, гучніший нехай буде Твій голос! У цьому сум’ятті невиразних голосів я геть не чую Тебе!
Частина сьома
Людвік-Гелена-Ярослав
1
Повернувшись пізно увечері від Костки в готель, я вирішив, що поїду до Праги наступного ж дня вранці, більше мені тут нічого було робити: моя облудна місія в рідному містечку добігла краю. Як на лихо, в голові було таке сум’яття, що я до пізньої ночі крутився в ліжку (яке страшенно рипіло) і не міг очей стулити; коли мені врешті здалося, ніби заснув, мене почало трусити, тож у глибокий сон поринув тільки над ранок. Отак прокинувся я запізно, десь о дев’ятій годині, вранішні автобуси і потяги вже вирушили в дорогу, і треба було чекати другої дня, наступного рейсу на Прагу. Виявивши це, я мало не впав у відчай: почувався немов людина, що зазнала кораблетрощі, раптом я гостро засумував за Прагою, за моєю роботою, за столом у моєму кабінеті, за моїми книжками. Але нічого не вдієш; я мусив зціпити зуби і спуститися до зали ресторану.
Увійшов туди обережно, бо остерігався зустріти Гелену, яка могла бути в тому місці. Але її там не було (певне, гасала сусіднім селом із магнітофоном і мікрофоном у руці й ставила перехожим дурнуваті запитання); та зала була напхом напхана галасливими відвідувачами, які сиділи за столами і курили з кухлями пива, кавою чи коньяком. На жаль, і цього ранку моє рідне місто не дасть мені змоги як слід поснідати.
Вийшов надвір; блакитне небо, клапті хмарин, вагота вранішнього повітря, легенька курява, вулиця, що виходить на чільний майдан із його вежею (тією, що нагадувала мені вояцький шолом), — усе це дихнуло на мене смутком безнадії й порожнечі. Здалеку долинав хмільний спів протяжної моравської пісні (в якій наче зачаклована була туга, степ і довга кінна їзда уланів, яких загарбали до війська силоміць), і мені на думку знову спала моя Люція, її історія, що вже давно лишилася в минулому і тепер скидалася на цю тягучу пісню й болісно відлунювала в моєму серці, крізь яке (наче ото степом) пройшла сила-силенна жінок, нічого після себе не лишивши, як ото курява в повітрі не лишає нічогісінько на цій пласкій вулиці, тільки сідає поміж камінцями бруківки, а потім знову летить кудись, підхоплена поривом вітру.