Ішов я тією закуреною бруківкою й почував тяжку легкість порожнечі, що налягала на моє життя: богиня імли Люція колись позбавила мене себе, а вчора обернула на ніщо мою помсту, яку я так детально спланував, і відразу ж по тому навіть згадку про себе обернула на щось украй кумедне, на якусь гротескну облуду, адже те, що відкрив мені Костка, свідчило, що всі ці роки я плекав у собі пам’ять про іншу жінку і насправді не знав, ким була Люція.
Я давно думав собі, що Люція була чимось абстрактним, легендою, міфом, та зараз побачив, що за поезією тих слів криється геть-чисто непоетична правда: не знав я Люції, не знав, ким була вона насправді, ким була сама по собі й для себе. Бачив я (крізь призму юнацької егоцентричності) тільки ті аспекти її істоти, що були звернені безпосередньо до мене (до моєї самотності, до моєї упослідженості, мого прагнення ніжності й любові); вона була для мене тільки функцією тієї ситуації, в якій я перебував; те в ній, що виходило за межі цієї конкретної ситуації мого життя, те, в чому вона була собою, я геть не помічав. Але якщо припустити, що вона була для мене лише функцією мої життєвої ситуації, то цілком логічно можна виснувати і те, що, відколи ситуація змінилася (тобто її заступила інша ситуація, а я постарів і змінився), моя Люція теж зникла, тому що стала тепер лише тим, що проходило повз мене, що не стосувалося мене, тим, що виходило за мої межі. Так само цілком логічно було, що через п’ятнадцять років я її геть не впізнав. Адже віддавна вона була для мене (і я завжди розглядав її не інакше як «для мене») чимось іншим, незнаним.
П’ятнадцять років шукала мене та поразка, аж таки сягнула мене. Костка (якого я завжди слухав хіба що краєм вуха) більше означав, більше зробив для неї, дужче знав її, ніж я, і ліпше (не хочу сказати «більше», бо моє кохання до неї було просто-таки несамовите) любив її: йому вона звірилася у всьому, мені ж — ні; він зробив її щасливою, я завдав їй лиха; він пізнав її тіло, а я так ніколи і не пізнав його. А задля того, щоб сягнути того тіла, якого так жадав, досить було вчинити одну просту річ: збагнути її, розібратися в ній, любити її не лише за ту частину її особистості, а й за все, що не торкалося мене безпосередньо, за все те, чим була вона сама по собі й для себе. Я не знав цього і завдав болю нам обом. Гнів на самого себе охопив мене, на той мій вік, який я мав тоді, дурнуватий ліричний вік, коли сам для себе становиш таку велику загадку, що тебе не цікавлять загадки, які існують поза тобою, коли інші люди (хоч і найдорожчі) є тільки рухомими дзеркалами, в яких здивовано бачиш відображення власних почуттів, власного збентеження, власної вартості. Атож, усі ці п’ятнадцять років я думав про Люцію лише як про дзеркало, яке зберігає відображення мене того, колишнього!
Знову постала переді мною гола кімната з одним ліжком, залита світлом ліхтаря, що просягало крізь замурзану шибку, знову я побачив, як шалено відбивається від мене Люція. Усе це нагадувало мені кепський жарт: я думав, що вона незаймана, а вона відбивалася якраз тому, що не була такою і, звісно, боялася, щоб я не дізнався правди. Хіба що її опір мав іще й інше пояснення (якщо взяти за основу те, якою бачив її Костка): її перший сексуальний досвід глибоко вразив її і позбавив статевий акт того значення, якого надають йому зазвичай; вона вже не пов’язувала фізичне кохання з ніжністю, з почуттям любові; тіло для Люції було гидке, а кохання безтілесне; поміж душею й тілом розпочалася мовчазна, вперта війна.
Це пояснення (таке мелодраматичне і все ж таки правдоподібне) знову нагадало мені про ту прикру незлагоду (якої я й сам зазнавав у різному вигляді) поміж душею й тілом, нагадало воно (адже сумне завжди йде пліч-о-пліч із кумедним) і про один випадок, з якого я так сміявся колись: одна жіночка, особа досить легкої поведінки (я й сам частенько так поводився), заручилася з фізиком, твердо поклавши собі, що цього разу нарешті житиме в коханні; та щоб відчути достеменну любов (що відрізнялася б від усіх тих зв’язків, яких вона зазнала), вона заборонила нареченому вступати з нею в інтимні стосунки аж до шлюбної ночі, гуляла з ним весняними алеями, тримала його за руку, цілувалася у світлі ліхтарів і в такий спосіб давала змогу своїй душі (не обтяженій тілом) витати попід небесами на запаморочливій високості. За місяць після шлюбу вона розлучилася, гірко нарікаючи на те, що чоловік не виправдав її великого почуття, бо показав себе нікчемним коханцем, майже імпотентом.