Чорні капелюшки з півнячими пір’їнами, широкі рукави білих сорочок із бганками, блакитні камізельки з червоними вовняними китицями, барвисті паперові стьожки, розвіваючись уздовж кінських тулубів, наповнили майдан; поміж гомоном юрби і звуками пісень із гучномовців вклинилися нові звуки: коняче іржання й вигуки вершників:
Мій слух і зір вразило видовисько, де все перемішалося й суперечило одне одному: фольклор із гучномовців — фольклорній кінній виставі; барви убрань і конячої збруї — брунатним і сірим кольорам кепсько пошитої одежі глядачів; старанна безпосередність вершників — запопадливій заклопотаності людей із червоними опасками, що, гасаючи поміж кіньми і публікою, зі шкури вилазили, щоб підтримати це сум’яття бодай у сяких-таких межах пристойності; а це було діло непросте, причому не лише через недисциплінованість гуляк (яких, слава богу, було небагато), а й тому що вулицю не закрили для автомобільного руху; постававши на чолі й у хвості процесії, люди з червоними опасками махали автомобілям, щоб ті їхали повільніше, тож поміж кіньми захрясли легкові автівки, ваговози і моторолери, що страшенно гарчали, і все це лякало коней і нервувало вершників.
Як по правді, з такою затятістю ухиляючись від цього фольклорного свята (та й від будь-яких інших), я боявся не того, що побачив, а іншого: я чекав несмаку, змішання справжнього народного мистецтва із заяложеними штампами, набридливих промов дурнуватих ораторів, атож, чекав я найгіршого, від бучної пишноти до фальші, але не сподівався того, що від самого початку наклало свій карб на весь фестиваль, — його зворушливої й сумної вбогості; вона лежала на всьому: на тих жалюгідних поодиноких ятках, на нечисельній, але геть недоладній і метушливій публіці, на незлагоді поміж автомобільним рухом і анахронічним святом, на тих конях, що страшенно полохалися через кожну дрібницю, на тих гуркітливих гучномовцях, що з механічною інерцією ревли два пісенні куплети, перекриваючи (разом із гарчанням мотоциклетних двигунів) зусилля молодих вершників, які, напинаючи жили на шиї, вигукували свої вірші.
Допивши молоко, я викинув картонного кухлика, а процесія, похизувавшись досхочу на майдані, тим часом рушила в село, щоб і там іще повештатися кілька годин. Усе це давно було мені відоме: останнього року війни я й сам виконував роль пажа (у пишній жіночій сукні й із шаблею в руці), тримаючись верхи біля Ярослава, який був королем. Не хотів я піддаватися бентежним спогадам, проте (оскільки вбогість того видовища, здається, зворушила мене) не хотів і обертатися спиною до тієї вистави; отож попрямував помалу за тою процесією, що тепер захарастила все шосе; у центрі їхало троє: король і два пажі обабіч, з шаблюками і в жіночих сукнях. Трохи далі гарцювали інші вершники з королівського ескорту: так звані міністри. Решта поділилася на дві процесії, що їхали по обидва боки вулиці; їхні ролі були чітко визначені: були там прапороносці (держак хоругви стримів за халявою чобота, тож червоне полотнище тріпотіло при боці коня), були вістові (що перед кожним подвір’ям виголошували текст про вбогого короля, в якого вкрали тисячу псів із замку, де нічого не було) і, врешті, збирачі (їхня роль полягала у випрошуванні. «Для короля, матінко, для короля!» — підставляли вони кошики з верболозу).
4
Дякую тобі, Людвіку, тільки тиждень тебе знаю, а кохаю, як ніколи в житті нікого не кохала, кохаю тебе і вірю тобі, ні про що не думаю й вірю, бо хоч розум, почуття, душа і могли б ошукати мене, та тіло не хитрує, тіло чесніше за душу, а моє тіло знає, що ніколи ще не зазнавало того, що зазнало учора, тієї втіхи, шалу, ґвалтовності, насолоди, наруги, тіло моє ніколи і не мріяло про щось подібне, вчора наші сплетені тіла присягнулися в коханні, й наші голови тепер повинні тільки улягати тій клятві, лише тиждень знаю тебе, Людвіку, і дякую тобі.
Дякую й за те, що ти прийшов останньої миті, що порятував мене. День був чудовий від самого ранку, небо блакитне, і все в мені було наповнене блакиттю, все того дня так добре ладналося, ми пішли записувати, як «їзда» прохатиме батька віддати сина в королі, аж тут він підійшов до мене зненацька, для мене це був просто-таки удар, не сподівалась я, що він так швидко приїде із Братислави, та й не чекала такої жорстокості, уяви собі, Людвіку, він набрався нахабства приїхати з нею!