— А Самбір тут до чого?
— Вона родом звітам… До речі. Її батько відома там людина — редактор молодіжної газети.
— Не журися. Вона тебе і звітам дістане, і відплатить.
— Ще мені один оракул винайшовся, — самовпевнено розсміявся Роман.
— Сміється той… А зараз, візьми тацю й віднеси інструменти на місце, одягнися і віджени «швидку» в клініку.
— А ти? — Роман узяв босоніжки й загорнув у газету.
— Поклади їх у своїй кімнаті, нехай нагадують, що на тебе жде попереду.
— Авжеж! Я їх викину з моста у річку.
— Знищуєш докази? — іронізує Іллярій. — Попри своє фраєрство, ти таки страшенний боягуз.
— Боягуз, не боягуз, але на всяк випадок…
— На всяк випадок, треба думати про наслідки….
— Я більше не буду. Чесне піонерське.
— Гаразд — їдь уже.
— А ти?
— То вже не твій клопіт.
— Що ж, хто шукає, той знаходить! — Роман узяв з рук батька ключі від запалення. — А щоб не переплутав з іншою, запам'ятай: зодягнута в жовту футболку з білою ружею, темно-сині, зі френзелями, шорти, — і вже сідаючи у машину помахав згортком, — І боса! Успіхів…
11
Нараз Нестор завважує, як з-за високої зеленої стіни кукурудзи вискакує, якась потороча й щодуху мчить до лісу, відділеного від городів дачників нешироким ярком. Навів фоторушницю і спіймав у фокус: то бігла, вимахуючи одежиною, молода жінка чи дівчина.
— Гм! — гмикнув про себе. Пора була надвечірня, місцина безлюдна, однак це не означає, що можна гасати городами роздягнутою. Правда, подейкують, що в районі цих дач, час від часу відбуваються відьомські шабаші й берегами річки табунами бродять голі чоловіки та жінки.
«Між іншим, відьмочка нівроку собі, — посміхнувся Нестор, тримаючи бігунку у фокусі телеоб'єктива, раз за разом натискуючи курок затвора. — Зрештою, якщо вона утікає, тоді чому ніхто за нею не біжить? Якщо мчить до річки купатися, то чому летить, як чмелена? Ні, тут щось не так. Чи не видерлась, бідолаха, з лабет якої компанії?» Перевів об'єктив фоторушниці на подвір'я крайньої від лісу дачі. Там стояла чорна іномарка й машина швидкої медичної допомоги. На ґанку, тримаючись за голову, стовбичив дженджуристий молодик, а від білої «Волги» з червоним хрестом на фарі до нього наближався літній сивий чоловік.
— Цікаво, якщо втікає від них, тоді чому ж ніхто за нею не біжить? — промимрив Нестор, клацаючи затвором фоторушниці. — Ага, ось і в хату пішли, значить не від них. Тоді від кого?
Він пошарив телеоб'єктивом, як підзорною трубою, по сусідніх подвір'ях, але ніде не було ані душі. Лише в кінці вулиці, зводячи третій поверх казкового теремка ще для одного «бідняка», працювали мулярі.
— Постій, а чому ти вирішив, що вона від когось утікає? Може то в неї примха така, чи п'яна? А, може, яка з кляштору втекла, й тепер гасає околицями дач? У наш час усе можливе…
Знову пошукав втікачку, що вже добігала ліска. Ось вона з розбігу стрибнула через неширокий яр, та, не долетівши до протилежного берега усього кілька сантиметрів, упала на зелену купину, й, охопивши її руками, сповзла разом з нею у провалля…
Нестор вибрався з криївки, зійшов крутим схилом униз і подався до яру. Заглянувши у глибоку, вузьку розколину, побачив розпластану хрестом, нерухому постать. Зробивши кілька фотознімків, спустився, притримуючись до гілки кущів та дерев, на дно яру й обережно відвернув бідолаху. В лице, випуклі перса, уп'ялися гострі камінчики гальки, грудочки землі, гілочки хвої, та й усе тіло було у подряпинах та синяках.
«Господи, та це ж ще дитина! — ставши на коліно, приклав два пальці до шиї: пульс прослуховувався чітко й ритмічно. — Жива! А могла і на смерть розбитись, впавши з такої висоти!»
Узяв непритомну на руки, вийшов на невеличку галявину і обережно поклав у м'яку шовкову траву, що стелилась зеленим килимком, обабіч джерельного струмочка. Зняв з себе сорочку, стер з обличчя, гострих персів прилипле сміття і прикрив наготу. Зачерпнув зі струмочка, що витікав з-під великого валуна, оброслого знизу рудим мохом й з блискучою, як у волоського горіха, маківкою, повні жмені холодного кришталю і хлюпнув на лице. Дівчина розкліпила сльозаві очі. Якусь хвилю незмигно дивилась у синю стрічечку неба, що накривала зверху оцю вузеньку ущелину, а тоді прошепотіла примерклими вустами:
— Де я? Що зі мною?
— Все гаразд, мила моя… Все добре, дитино!
— Ой, хто ти? — вона інстинктивно прикрила долонями груди та, відчувши під руками полотно, здивовано подивилась на чоловічу сорочку.
— Не бійся! Тепер уже нічого не бійся.
Дівчина враз зашикала, з очей потекли сльози і ярком розлилося ридання.