— Іллярію, що трапилось? — у кабінет, не питаючи дозволу, зайшла Ада. — Ти знову сам не свій…
— Спитай у свого чада? — гаркнув.
— Нашого… — ледь прошепотіла Ада, приголомшена такою грубістю чоловіка.
— Нашого, нашого, грім би його побив!
— Пхе, пане професоре! — видихнула Ада з сарказмом. Повіки й тремтіли, з-під них стрілами вилітало обурення, гнів, роздратування і тривога. — Що він знову витворив?
— А на що він більше здатний! Може до навчання? Тягне на червоний? Та не будь він моїм, ба нашим, сином, його давно витурили б з інституту!
— Та що сталося?! — спалахнула й аж ніжкою притупнула через Іллярові недомовки.
— Що, що! Знову заманив якесь дівча, притруїв газом, завіз на дачу…
— Зґвалтував?
— Не знаю… Мабуть ні… На цей раз попалось якесь не з полохливих, тріснуло щипцями по голові й голе втекло у ліс.
— Голе-е?
— Голе, голе! — передражнив дружину. — Він, коли вони непритомніють, роздягає, прив'язує до кушетки, а, коли очумають, тицяє під ніс хірургічні інструменти, погрожує вирізати серце, печінки й продати… Жартики вигадав! Скажи, ти б витримала таке? Не вмерла би-від страху? А він цього не розуміє! Не розуміє, що серце у котрої бідолахи може не витримати, — Іллярій тремтячими — старість не радість — пальцями узяв зі столу цигарки, клацнув запальничкою і глибоко затягнувся…
— І-і потім що?
— Звідки я знаю, — розвів руками, й від запаленої цигарки потягнувся сивий слід, утворивши довкола його голови овал, немовби заточивши її у рамку.
Наступила гнітюча пауза. Іллярій поволі заспокоювався. Ада стояла розгублена посеред кабінету й лише лупала наповненими слізьми очима.
— Зразу побігти за нею не здогадався, а опісля було вже пізно… До темної ночі їздив по усіх дорогах, як у воду канула…
— Що могло з нею статися?
— Я що Бог? Може впала в урвище й розбилася, може утопилася, а може сидить у міліції і дає свідчення…
— Зателефонуй Петру Платоновичу, нехай зв'яжеться з райвідділом у Триболях…
— Недарма кажуть, що в жінки розуму, як у горобця! — нервово засміявся Іллярій. — А що, коли вона в міліцію не зверталась? А що, коли справді втопилась, чи розбилась? Думаєш що-небудь своєю макітрою? Через день-два знайдуть труп і згадають про мій дзвінок. Ти хочеш мати у хаті вбивцю й співучасника? — він знову заводився.
Такого грубого Іллярія Ада ще не знала. Все було — злети й падіння, сварки й примирення, але щоб чоловік повністю втратив самовладання і гаркотів на неї, як розлючений собака, ще не було. Безпомічна, беззахисна, приголомшена вона хоча й «гороб'ячими» мізками, але розуміла, що потрібно щось робити, шукати вихід, але не ціною її приниження… Через що вона мусить ковтати незаслужені образи? Через якесь нерозумне дівчисько, скоріше всього — шльондру? Цнотливі дівчата не лізтимуть у машину до невідомих…
— Іллярію, заспокойся, — сказала примирливо, проковтнувши гірку пілюлю цілого букету образ. — Може, ще все владнається.
— Як?
— Само по собі… Не дарма ж кажуть, що ранок мудріший, як вечір.
— Можливо маєш рацію, — сказав примирливо й згасив у попільничці недопалок. — А все це через твої потурання… Слід було змалечку за найменшу провину, за непослух шмагати, шмагати так, щоб аж шкура лущилась! Тоді би розумів, що значить «можна», а що «ні»… Та клянусь усіма святими, якщо все щасливо і на цей раз обернеться, візьмуся за нього! За вас обох! А машину завтра продам! Ні — задарма віддам! — новий приплив злості знову почав розпирати груди, в яких клекотіло й пекло. Він заледве стримувався, дивлячись на знічену дружину, котра все ще стояла посеред кабінету ні в сих ні в тих, й стримувався, аби не вибухнути брудною лайкою! — 3 мене досить! На носі нові вибори, відкриття клініки й лише цього мені бракує…
— Де Роман зараз?
— Мене питаєш? У якомусь кафе, серед таких бевзів, як сам, або й у «Зоні ризику»…
Несподівано голосно, як набат, задзеленчав телефон. Ада здригнулась, поглянула на зблідлого професора, підійшла до столу й зняла трубку.
— Так. А ви хто? Зацікавлена сторона? Чия? Професорова… Нічого не розумію… Даю слухавку.
— Пане професоре? — загучав у трубці приємний голос. — Доброго вам вечора. Як самопочуття? Погане, еге ж? Співчуваю…
— Хто ви?
— Давній-давній знайомий. Правда, заочний. Але справи складаються так, що доведеться познайомитись ближче. Є така потреба.
— У кого?
— У вас, професоре.
— Що вам від мене потрібно? — Іллярій якимось внутрішнім відчуттям збагнув, що там, на кінці дроту, його порятунок, але намагався через хвилювання не видати себе.