— Невеличку послугу.
— Говоріть, я готовий.
— Ваш експериментатор уже вдома?
— Можна ближче до справи?
— Звичайно. Знайшли труп?
— Труп? Який ще труп! — надзусиллям волі утримався, аби невідомий не вловив зміни інтонації його голосу. — Я вас не розумію.
— Все прекрасно розумієте.
— Послухайте, хто ви?
— На добраніч, професоре… Я ще з вами зв’яжуся, — і в слухавці почулися гудки.
«Це кінець!» — подумав Іллярій і заціпенів з трубкою у руці.
— Що з тобою, Ільку? — Ада забрала слухавку й поклала на важіль. — На тобі лиця немає. Хто телефонував?
— Я не знаю… Комусь відомо про нинішню Романову витівку.
— Ну то й що?
— Цікавився, чи вже знайшов я труп дівчини…
13
Нестор поклав трубку і ясно-карі очі радісно зблиснули. Він задоволено осміхнувся і, слідом за бабою Сонею, що вимивши з милом руки та знявши несвіжого фартушка, рушив до веранди.
Примружившись, баба насамперед промацала короткозорим оцінюючим оком постать дівчини і скинула на небожа лукавий погляд.
— Таки вполював? А здобич, тьху-тьху, нівроку!
— Ні, мила бабусю, я знайшов її уже підстрелену.
— Далеко?
— В районі «Дачного соціалізму».
— Часом не одна із шукачок пригод? — баба виразно подивилась на екстравагантну вдяганку.
— Можливо, тільки не з тих, про кого ви думаєте. Її одежина просочена отруйним газом. От і довелось переодягати у що попало.
Софійка впритул підступила до дівчини й лише тепер помітила, що вся вона у синяках та подряпинах.
— Ти що її поволоки по землі тягнув?
— Кажу ж, знайшов підстрелену.
— Він страшенний злюка у вас, — нарешті озвалась, дещо зчудована дівчина дивною розмовою поміж онуком та бабою. — Не дав ногою на землю ступнути. На коркошах ніс.
— Стомився, мабуть? — зиркнула на небожа Софійка.
— Тренований. Ви ж добре знаєте, що не такі вантажі й не на такі відстані, й не у таких умовах, доводилось перетаскувати. А цей вантаж, мила моя бабусю, я залюбки ніс…
— Що ж, розмотуй бинти, герою ти мій, горе ти моє єдине…
Софійка промацала місце вивиху, й, дивлячись у вічі дівчини, натиснула товстим пальцем вище котика.
— Болить? Нічого, минеться, — сказала задоволено й звела на онука обвітрене, запряжене сонцем, зморшкувате обличчя. — Добре вчинив, Несторку, що не дозволив наступати, добре… А як тебе, донечко, звати.
— Надійка.
— Гарне ім'я. Що ж, Несторку, віднеси її у кімнату, розтопи й нагрій у ванні води. Я ж тим часом приготую вечерю.
— Я допоможу вам чистити картоплю.
— Не треба, доню, скільки тої роботи. Колись доводилось готувати на сотню і більше… А тобі моя рада — слухайся його і не труди ногу, вивих був прикрий. Добре, що згарячу вправлений, а то довелось би тобі натерпітись. Подякуй от йому, — у Софійчиних очах висвітилась душевна втіха за онука, що перебирає од неї навичку допомагати людям у їхньому нещасті. Згорнула розмотані бинти й пішла до літньої кухні.
— Що ж, сарнонько моя упольована, ходи до мене! — розчулений бабусиною похвальбою, від якої розлилася по тілу тепла хвиля радості, Нестор, як малу дитину, взяв наперед себе дівчину. Вона обвила гарячими руками міцну шию, щоки парубка знову торкнувся лоскітливий локон її волосся, і несподівано гірка смута налетіла на серце. Згадалась Неля, срібний став у місячну ніч… Перша й остання їхня ніч. Це ж він уже б сьогодні міг ось так власних діток відносити спати. «Має Софійка рацію, коли торопить, аби я одружився, бо справді, ще рік, два й залишуся у вічних холостяках». Ґвинтуватими сходами піднявся на другий поверх, обережно, як найніжніший скарб, опустив дівчину перед дверима кімнати, що служила за робочий кабінет.
— Ось тут, поки нагріється вода, побудеш трохи сама, — він зробив, як здалося дівчині, якийсь чаклунський рух рукою. На пластмасовій дощечці, поряд із кнопкою дзвоника, спалахнула мініатюрна зелена лампочка, цієї ж миті сам по собі клацнув замок і двері, до просторої із широкими вікнами кімнати відчинилися. Глипнувши то на Нестора, то на двері, дівчина переступила поріг.
Єдину, без вікон північну стіну займали, вщерть набиті книжками, шафи. Навпроти, під полудневим вікном стояв круглий, накритий вишитою скатертиною стіл і чотири з високими спинками стільці. Посеред столу — гравірована кришталева ваза з веселковим спалахом букету лісових квітів, назви котрих Надійка не знала. Прямо — шкіряна канапа, поряд кавового полиску — двотумбовий стіл, на ньому друкарська машинка із закладеним аркушиком паперу. Біля столу, на вкритій килимом підлозі, кілька коричневих розбухлих тек із зав’язаними тісьмами.