— Зупинися, а то я вистрибну з машини.
— Спробуй! — ущипливо посміхнувся.
Надійка пошарила рукою по обшивці дверцят — клямка, що відчиняє їх з середини була завбачливо знята.
— Я кому кажу — зупини негайно!
— Не пахкай і заспокойся. Тобі вже ніхто й ніщо не допоможе.
— Навіть так! — вона схопила руками водія за патла, різко рвонула вниз, підставивши коліно. Однак його ремінь безпеки пом’якшив силу удару.
— Ой, вар'ятко! Розіб'ємось, — зарепетував Роман.
Заверещали гальма, іномарка, черкнувши боком канат, що відділяв дорогу від провалля, зупинилася.
— Відчиняй дверцята! — наказала, не відпускаючи чуприни.
— Чим? Клямка у бардачку, — прохрипів здушено.
— Гаразд, візьми, — вона смикнула за гриву і потягла до себе.
— Вар'ятко, відпусти волосся…
— Спочатку двері.
Він відкрив бардачок, узяв клямку, котра несподівано клацнула, мов запальничка, і зашипіла: спазма стиснула горло й дівчина провалилась у безвість…
2
— Ти куди оце зранку наврипився? — мружить сиві, з сіткою червоних прожилок, очі баба Софійка.
— До міста, — плечистий, гарний з лиця парубок зашморгнув рюкзак і усміхнувся оцьому вже поволі згасаючому клубочку життя.
— Відпочив би після усього…
— Навідпочивавсь… Замалим не три роки.
— Поснідаєш?
— Ні.
— Хоча горня молока випий з хлібом. Учора спекла… Знаєш, такий, як ти любиш — з житньої муки у кошику.
— Спасибі. Я вже пив молоко й хліб куштував.
— Коли?
— Як ви у хліві порались.
— Не обманюй стару, а слухайся та їж. Поглянь, що вони з тебе зробили?
— Усе нормально, мила моя бабцю Соню, — він нахилився і поцілував у чоло.
— Ти єдина в мене, що залишилась від роду.
— Ая, дитинко, якесь закляття висить над ним. Мусів хтось чимось прогнівити Бога.
— Не думаю. Просто на ваш із дідом вік, на долю усього покоління, випав такий страшний час.
— Страшний, дитинко, страшний… Троє їх, соколиків разом із старим, замість більшовицької неволі, вибрали собі смерть… Ая… — Софійка змахнула сльозу й запитала. — Поїдеш машиною?
— Ні, автобусом. Назад — пішки. Побреду навпростець через ліси. У Зеленому провідаю могилу батька-матері, на Лисій горі — дідусеву криївку.
— Ая, провідай, дитинко. Помолися, нехай їхні душеньки на тому світі мають спокій.
Стара підійшла до креденса, набитого всілякими пляшечками з настоями трав, вийняла дві п’ятисоттисячні купюри й протягнула парубкові.
— Ось, Несторку, купи мені бинтів, нашатирного спирту та соди. Тільки гляди, не забудь!
— Не забуду, бабо! — Нестор закинув на плече рюкзак і узяв фоторушницю.
— А фузію нащо береш?
— Може десь у лісах яку сарну підстрелю.
— Ти б не в лісі, а деінде підстрелив. Та одружився чим скоріш, — зітхнула баба. — Я вже, сам бачиш, дотоптую свій ряст…
— Намагався уже, ви знаєте… А що з того вийшло?
— Не слід було заїдатися. От і помотались.
— Гаразд, мені помотались… А Нелю нащо звели зі світу?
— Вона сама пішла…
— Сама, сама… Хотів би я в це повірити! — Нестор поглянув кудись поперед себе, очі спалахнули недобрим вогнем, і додав твердо. — Та нічого, мила моя бабцю, нічого — наступає час розплати. Я їм, кожному зокрема, віддам по заслузі.
— Знову лізтимеш на рожен? Мало тобі страждань?
— Ні, запхаю голову у пісок! А на рожен не лізтиму. Навчений. Однак не допущу, аби оті мерзотники, що спливли на хвилі всенародного зриву, вершили нині темні діла, й паплюжили добре ім'я України! Хіба за для цього наш дід, мої дядьки й тисячі їхніх соратників поклали голови?
— Що ти знову надумав, навіжений? — Переляк хвилею прокотився на зморшкуватому обличчі Софійки.
— Ще не знаю, бабо, не знаю. Тільки прощення їм не буде!
— Їй, дитинко, дай собі спокій! Христос ще не такі витерпів муки, але всім простив.
— Я не Христос. Я крові прагну! — усміхнувся Нестор. — Не переживай, моя люба бабусю, все буде гаразд. Сьогодні ми вже не ті, що були три роки назад. Маємо вільну Україну.
— Божевільну, дитинко, божевільну, — згіркло посміхнулась стара, зблиснула ще всіма передніми зубами. — Добре, що не дожили мої соколики до такого страмовища… А тебе прошу не займай нікого, нехай живуть як уміють…
Нестор визирнув у вікно. Там у глибині вулички, що розтинала навпіл цей невеличкий, загублений серед лісів хутірець, що недавно, як фенікс з попелу, відродився знову, долаючи підйом, пихтів автобус, котрий двічі на день курсував до райцентру.