Нестор зайшов до літньої кухні. У печі весело потріскували дрова, на плиті сичали, пересварюючись, каструлі, а на одній, найсердитішій, аж покришка підстрибувала, випускаючи клубки пари, як злості…
— Як там Надійка? — щурить очі баба Софійка, ріжучи велику цибулину до миски з покраяними помідорами та огірками.
— Купається.
— Не залишай її надовго одну.
— З нею усе гаразд. Я щойно звітам.
— Тоді полізь на хатнє горище. Там, на третій поличці, зліва від сходів, у целофановому мішечку є гіпс…
— Навіщо він вам?
— Накладу лангету. Суглобу треба дати повний спокій. До речі, її родичі вже знають, що з нею сталося?
— Ні, вони живуть у Самборові. А вона — у Триболях на квартирі.
— Повезеш її сьогодні проти ночі?
— Ні, нехай у нас побуде.
— Ти хочеш цього? — Софійка витерла тильною стороною долоні сльози, котрі вичавила цибуля.
— Намочіть ніж у холодній воді, — усміхається Нестор.
— Це допоможе, як мертвому кадило… А хто її родичі?
— Батько — журналіст. Мати — вчителька української мови та літератури.
— А вона?
— Майбутня бібліотекарка… Незабаром державні екзамени.
— Що ж, раз ти цього хочеш, то нехай побуде у нас, — Софійка ножем перемішала у мисці салат, поглянула на Нестора й усміхнулась. — А хочеш, то на довше затримаю? Роздивишся, що й до чого… Ану, якраз підійде.
— Дякую, але вона надто молода, як на мене.
— Молода? Мені ще п'ятнадцяти не було, як віддалась. А в її літа вже двоє діток було; твій батько та стрий Михайло… Іди заглянь до неї й принеси гіпс.
— Як ти тут? — запитав Нестор, прочинивши двері до ванної кімнати. — Ще жива? Ще не втопилась?
— Ні, хто має висіти, той не втоне… А після сьогоднішніх пригод, я житиму сто літ… Заходь, не заглядай.
— Ніколи. Іду за гіпсом, буде Софійка лангету накладати.
— Невже, це так серйозно?
— Напевне… Баба знає у тому толк. Уже поставила на ноги не одного з тих, від кого відмовились лікарі. Така вона у мене…
— Чи не занадто ви мною переймаєтесь?
— Бачиш, вона не проти бачити тебе моєю дружиною. А що воно буде за пара такому парубку, коли кульгатиме…
— Виходить у твоєї бабці кращий смак, аніж у тебе?
— До чого тут смак. Вона стоїть на сукрайку життя, жде і не діждеться тої миті, коли візьме на руки правнука, продовжувача роду… От і багнеться чим скоріш мене одружити…
— Тоді бери мене.
— Я візьму, але кропиви, тоді знатимеш.
— Ой, не роби цього, краще іди вже за своїм гіпсом. Я буду чемна-пречемна…
Коли Софійка наклала гіпсову пов'язку, змастила подряпини й синяки червоною, як нектар, що пахнула медом і зіллям, рідкою маззю, Нестор відніс дівчину до свого кабінету. Тоді прибрав з письмового стола друкарську машинку й вийняв з шухляди товстого зошита.
— Літописцю, що ти зараз робитимеш?
— Кину кілька слів у щоденник.
— Про мене? — у щедрій блакиті очей замерехтіли темні цяточки, ніби їх полишила невидима шпильочка.
— Хіба нема більше про що?
— А прочитати даси?
— Ти ж уже читаєш, — кивнув на розгорнуту папку.
— Хіба «Четверте пришестя» — документальна річ? — вірить і не вірить дівчина. — Я гадала, що це такий художній прийом…
— Ні, на відміну од художніх творів, тут усе правда.
— Ти хочеш сказати, що в художніх творах нема правди, що там суцільна брехня?
— Найсправжнісінька! Тільки так майстерно склепана, що виглядає правдивішою за правду.
— Е-е?
— От тобі й «е-е»! Ну, звідки, скажімо, я можу знати, що думав мій дідусь, отам у криївці на Лисій горі, перед тим, як приставив собі до скроні дуло пістолета? Про те, що життя прекрасне, й він розстається з ним в ім’я великої мети — волі України? А може каявся, що прийнявши Декалог, мусить тепер, не докохавши, не доживши, обірвати нитку життя, аби не здатись живим у руки катів?
Ти, читаючи, сприймеш усе те, що я набрехав за чисту правду. І це буде правда. Така магія мистецтва… Чому живуть сотні літ твори, що становлять окрасу світової літератури? Та тому, що, не зважаючи на безсовісну брехню, вони правдиві, вони якби поза часом і простором… А щоденник — це документ, це зупинена мить. Неупереджений свідок певного історичного проміжку часу, й ніщо більше…
— Нащо вибрав таку форму?
— Свідомо, про це ж я у передмові згадав… От, скажімо, відзначатиме колись Україна столітній ювілей своєї незалежності, й хтось з прийдешніх літераторів, чи як вони тоді зватимуться, задумає написати роман чи повість, і намагатиметься змалювати образ когось із нас, тих, хто робив у провінції «безкровну» революцію, і для нього ці записи будуть безцінними… Мав би я зараз під рукою щоденник отих партизан, знав би про що вони думали перш, аніж пристрелити себе, й не ламав би голови, як описати їхній стан…