Выбрать главу

Нестор зайшов до літньої кухні. У печі весело потріскували дрова, на плиті сичали, пересварюючись, каструлі, а на одній, найсердитішій, аж покришка підстрибувала, випускаючи клубки пари, як злості…

— Як там Надійка? — щурить очі баба Софійка, ріжучи велику цибулину до миски з покраяними помідорами та огірками.

— Купається.

— Не залишай її надовго одну.

— З нею усе гаразд. Я щойно звітам.

— Тоді полізь на хатнє горище. Там, на третій поличці, зліва від сходів, у целофановому мішечку є гіпс…

— Навіщо він вам?

— Накладу лангету. Суглобу треба дати повний спокій. До речі, її родичі вже знають, що з нею сталося?

— Ні, вони живуть у Самборові. А вона — у Триболях на квартирі.

— Повезеш її сьогодні проти ночі?

— Ні, нехай у нас побуде.

— Ти хочеш цього? — Софійка витерла тильною стороною долоні сльози, котрі вичавила цибуля.

— Намочіть ніж у холодній воді, — усміхається Нестор.

— Це допоможе, як мертвому кадило… А хто її родичі?

— Батько — журналіст. Мати — вчителька української мови та літератури.

— А вона?

— Майбутня бібліотекарка… Незабаром державні екзамени.

— Що ж, раз ти цього хочеш, то нехай побуде у нас, — Софійка ножем перемішала у мисці салат, поглянула на Нестора й усміхнулась. — А хочеш, то на довше затримаю? Роздивишся, що й до чого… Ану, якраз підійде.

— Дякую, але вона надто молода, як на мене.

— Молода? Мені ще п'ятнадцяти не було, як віддалась. А в її літа вже двоє діток було; твій батько та стрий Михайло… Іди заглянь до неї й принеси гіпс.

— Як ти тут? — запитав Нестор, прочинивши двері до ванної кімнати. — Ще жива? Ще не втопилась?

— Ні, хто має висіти, той не втоне… А після сьогоднішніх пригод, я житиму сто літ… Заходь, не заглядай.

— Ніколи. Іду за гіпсом, буде Софійка лангету накладати.

— Невже, це так серйозно?

— Напевне… Баба знає у тому толк. Уже поставила на ноги не одного з тих, від кого відмовились лікарі. Така вона у мене…

— Чи не занадто ви мною переймаєтесь?

— Бачиш, вона не проти бачити тебе моєю дружиною. А що воно буде за пара такому парубку, коли кульгатиме…

— Виходить у твоєї бабці кращий смак, аніж у тебе?

— До чого тут смак. Вона стоїть на сукрайку життя, жде і не діждеться тої миті, коли візьме на руки правнука, продовжувача роду… От і багнеться чим скоріш мене одружити…

— Тоді бери мене.

— Я візьму, але кропиви, тоді знатимеш.

— Ой, не роби цього, краще іди вже за своїм гіпсом. Я буду чемна-пречемна…

Коли Софійка наклала гіпсову пов'язку, змастила подряпини й синяки червоною, як нектар, що пахнула медом і зіллям, рідкою маззю, Нестор відніс дівчину до свого кабінету. Тоді прибрав з письмового стола друкарську машинку й вийняв з шухляди товстого зошита.

— Літописцю, що ти зараз робитимеш?

— Кину кілька слів у щоденник.

— Про мене? — у щедрій блакиті очей замерехтіли темні цяточки, ніби їх полишила невидима шпильочка.

— Хіба нема більше про що?

— А прочитати даси?

— Ти ж уже читаєш, — кивнув на розгорнуту папку.

— Хіба «Четверте пришестя» — документальна річ? — вірить і не вірить дівчина. — Я гадала, що це такий художній прийом…

— Ні, на відміну од художніх творів, тут усе правда.

— Ти хочеш сказати, що в художніх творах нема правди, що там суцільна брехня?

— Найсправжнісінька! Тільки так майстерно склепана, що виглядає правдивішою за правду.

— Е-е?

— От тобі й «е-е»! Ну, звідки, скажімо, я можу знати, що думав мій дідусь, отам у криївці на Лисій горі, перед тим, як приставив собі до скроні дуло пістолета? Про те, що життя прекрасне, й він розстається з ним в ім’я великої мети — волі України? А може каявся, що прийнявши Декалог, мусить тепер, не докохавши, не доживши, обірвати нитку життя, аби не здатись живим у руки катів?

Ти, читаючи, сприймеш усе те, що я набрехав за чисту правду. І це буде правда. Така магія мистецтва… Чому живуть сотні літ твори, що становлять окрасу світової літератури? Та тому, що, не зважаючи на безсовісну брехню, вони правдиві, вони якби поза часом і простором… А щоденник — це документ, це зупинена мить. Неупереджений свідок певного історичного проміжку часу, й ніщо більше…

— Нащо вибрав таку форму?

— Свідомо, про це ж я у передмові згадав… От, скажімо, відзначатиме колись Україна столітній ювілей своєї незалежності, й хтось з прийдешніх літераторів, чи як вони тоді зватимуться, задумає написати роман чи повість, і намагатиметься змалювати образ когось із нас, тих, хто робив у провінції «безкровну» революцію, і для нього ці записи будуть безцінними… Мав би я зараз під рукою щоденник отих партизан, знав би про що вони думали перш, аніж пристрелити себе, й не ламав би голови, як описати їхній стан…