— Над правдою-брехнею?
— Еге ж, — Нестор раптом розсміявся. — От уже вдруге ми залізли з тобою у високі матерії.
— А це тобі ні про що не говорить? — лукавить дівчина й з півусміхом розглядає зроблений з гіпсу, картону та бинтів білий чобіток. — Про спорідненість наших душ, про те що…
— …У тебе під упаковкою щось є, і ти не лише «м’ясо» з гарним волоссям, гострими персами й синіми очима… Тільки не забувай, що однойменні заряди завжди відштовхуються…
— Ой, Несторе! — весело зблискує синім, наче барвінок, оком Надійка. — Це вже про щось мені говорить! Бачу певні зрушення у сторону прогресу. Зроби останнє зусилля і визнай чесно, як перед Всевишнім судом, що під упаковкою щось є.
— Визнаю!
— І що ти трішечки-трішечки уже закоханий у мене…
— Теж визнаю… А зараз, будь ласка, читай і, що більше це будеш робити, то тіснішою ставатиме упаковка.
— Та вже читаю. Що з тобою вдієш, з сухарем отаким? — вдавано зітхає дівчина й бере рукопис.
16
9 вересня
«Нарешті у Києві розпочались Установчі Збори Руху.
На сцені засідань синьо-жовтий задник, посередині тризуб, навколо герби усіх регіонів. У залі — прапори, хоругви, на балконах знову ж герби українських земель…
Довго, майже рік йшли, крізь брехкіт і гавкотню партійних ідеологічних собак до оцього дня, що стане переломним в українській історії.»
11 вересня
«Поступила телефонограма широко відзначити 50-річчя „воз'єднання“, з урочистими зборами, концертами, масовими гуляннями.
Тим часом, у лісі під Тернополем, стягнуто внутрішні війська.»
16 вересня
«Десята година ранку. Біля контори радгоспу, на високій металевій вежі, висить синьо-жовтий прапор. Під конторою стоять групками люди. Серед них бачу й бабу Столітну.
— Як, тьотко, ще не вмерла Україна? — вітаюсь зі старою, гадаючи, що про прапор уже знають усі.
— І не вмре.
— А що влада вже помінялась?
— Ще нє, дитинко.
— Як ні, коли наш прапор висить!
— Де-е?
— Та осьде, на вежі…
Директриса — у контору, конторники сипонули надвір. З ними парторг. Я глип на Гришу, а він зблід…
З переляку телефонують у Тернопіль до заступника генерального директора Степана Шпіня і питають, що ж робити?
— Нічого. Нехай собі висить…
Я поїхав у Триболі. Коли повернувся, прапора вже не було. Не було й вежі. Звалили. Ніхто не хотів лізти, знімати. Кажуть, що ревні партійці Стакан Гаврилович, Білошийкін та Гриша аж язики повисолоплювали, так тягнули за канат, аби вежа не впала на будинок контори…
По селу пішло, що то моя робота. Насправді, я не знаю, хто це зробив.
Ще два роки тому, мене через такі розмови, вмить вигнали би з роботи, й, мабуть, не обібрався би клопотів. Слава Горбачову!»
9 січня
«І сільський вертеп попав у історію! Газети „Вільне життя“, „Ровесник“ вмістили на перших сторінках фотографії — фрагменти їхніх виступів на театральній площі перед міською ялинкою.
Кажуть хлопці, що довелося п'ять чи шість разів виступати — люди ніяк не хотіли їх відпускати. Це й не дивно. То був єдиний на всю область вертеп! Якийсь священик запросив їх до себе додому, зняв їхній виступ на відео, продемонстрував. Задоволені хлопчиська страшенно.
Виявляється, тарифна ставка голови сільради 380 крб. Он чого так туди рветься Стакан Гаврилович, плюс пенсія повністю.
Колись, за звичкою „соціал-демократа“ я ляпнув на сесії Ради, що коли Стакану Гавриловичу так важко керувати, нехай передасть булаву мені. Нині багато людей серйозно пропонує мені йти головою сільради. Однак, я не хочу ані тої платні, ані того клопоту. Сидіти й нічого не робити, як це вміє Стакан, не дозволить сумління. Кидатися з відкритим забралом не хочу — жаль часу, якого не залишиться для творчості. Саме з цієї причини я відмовився від посади голови профкому. Однак вестиму агітацію, аби провалити кандидатуру Стакана Гавриловича.»
14 січня
«Латвія утворила незалежну від КПРС компартію ЛКП. Горбачов примчався гасити пожежу.