— Тоді сидітимеш тихенько й не заважатимеш?
— Як мишка в нірці.
— Гаразд… Скликали сесію. Я зрікся посади голови й склав з себе повноваження депутата… Того вечора ми з Нелею пішли з будинку культури разом. Набрели на ставок. Вона забажала скупатися. Тут ми і зблизились. Наступного дня мене заарештували… Задоволена?
— Як слон! — сказала дещо розчаровано, склала аркушики рукопису в папку, звелась на ноги, й повільно ступаючи, пішла до книжкової шафи.
Випнуті з-під майки високі перса звабно колихались у такт її кроків. Нестор усміхнувся. Щось гарне солодко озвалось у грудях та й защеміло. Ще недавно він дивився на ясний світ крізь грати, а зараз, замість того, аби працювати, працювати невтомно, маніякально, як зарікався собі на тюремних нарах, обдумуючи сюжети майбутніх творів, байдикує у товаристві досконалого дива, якого, чи у нагороду за муки й страждання, чи на кару та нові випробування послала йому доля.
Він ще раз оббіг нехтивим поглядом стрункий стан, осину талію, крутизну стегон, довершеність ніг і усміхнувся.
Дівчина взяла з полиці шафи книжку в темній обкладинці, то був томик творів Франсуа Моріака «Поцілунок дарований прокаженому», повернулась на своє місце, сіла у крісло й розгорнула його.
Нестор продовжив писати, думки текли розлого, він старався схопити бодай їхню суть, ледь устигаючи за їхнім плином. Дівчина якусь хвилю з ока поспостерігала за виразом його обличчя, чомусь нечутно зітхнула й узялась до читання, однак очі пробігали рядками тексту, а пам'ять нічого не фіксувала. Вона любила читати твори майстрів тонкого психологічного письма, читати не похапцем, а поволі з олівцем у руках, смакуючи кожне, до місця вкладене образне слово, порівняння, вдало підібраний троп… Помучившись отак кілька хвилин, вона віроломно порушила щойно дану обітницю мовчати.
— Несторе-е…
— Що ще?
— Мені не читається, — зирить лукаво, ховаючи грайливість у куточках темно-вишневих уст. — Поговори зі мною. Казочку розкажи, або що…
— Я зараз заведу машину й відвезу тебе в гуртожиток.
— Ти цього не зробиш!
— А це чому, раптом?
— Тому що не дозволить Софійка, це — раз, а по-друге: тобі приємно, солодко про мене піклуватися, дмухати на мої рани, виконувати усі мої забаганки. Хіба не так? Скажи, чому ти це робиш?
— Бо ти дурне дитятко.
— Не кажи так. Мені уже сімнадцять літ, а «дурні дитятка» ще з п'ятого класу займаються «коханням» у підворіттях, горищах, підвалах, парках та скверах, і в мої літа почувають себе бабцями… У мене ж ще весь запас нерозтраченого кохання, енергії, ніжності. А упаковка чого варта: гарне шовкове, що не знало перук, волосся, свіжа оксамитова шкіра, тверді, мов камінці, гострі груди, й солодкі-солодкі без помади губи…
— Господи, і де та Софійка з вечерею? — сміється Нестор і усвідомлює, що сьогоднішній вечір пропав, у крайньому випадку до тої миті, поки не вкладе оцю знайду спати, спокою він не матиме. — Бо ти, здається, доведеш мене сьогодні…
— До гріха? — щуриться біляве бісенятко. — Несторе… А твоя десятикласниця, там на ставку, була ще дівчиною? Що вона тобі шептала?
— А що ваше плем'я шепоче у таких випадках?
— Звідки я знаю? Про вічне й незрадливе кохання, про любов до гробової дошки? А про що шептала Неля?
— Не пам'ятаю…
— Кусалася, дряпалася, просила кохати ще й ще…
— Ну ні! Зараз я погляну чи висохли твої штанці, маєчка й підемо гайтю, — він закрив щоденника, вкинув у шухляду й звівся на ноги.
— І далеко?
— У Триболі. А, можливо, й до самого Самборова.
— Не треба. Я, чесне слово, буду чемна-пречемна.
— Несторку! — озвався пульт голосом баби Софійки. — Ходіть, дітки, вечеряти.
— Нарешті! — згорнув в обійми дівчину, що обвила шию парубка гарячими руками й, торкаючись ще вологим волоссям обличчя, поцілувала в щоку.
18
Ніч Іллярій провів, як заєць під кущем, і лише засіріло за вікнами, звівся на ноги. У такі ранні години він любив попрацювати у своєму кабінеті, але зараз робочого настрою не було. Він, не вмикаючи світла, сів до столу. Муляв, як цвях у чоботі, вчорашній дзвінок незнайомця.
«Хто він? Що йому відомо? І що трапилось з дівчиськом?» Хвиля гіркого невдоволення підкотилась до горла. Не запізнився вчора на якусь мить, застав би дівчину на дачі, порозумілися б і мав би ото зараз гарний настрій, снагу до праці, а натомість голову обсідають, мов небо осінні хмари, важкі думки.
«Ну, втекла, ну, вбилась і що? Мало гине нині молодих хто-зна через що? Зрештою, де Тернопіль, а де Триболі, хто шукатиме тут якийсь зв'язок? Але, коли жива, коли скалічилась, коли заявила… Ні, він не матиме спокою доти, поки не знатиме, як це все обернеться».