Мов збронзовілий сидить Іллярій за столом, підперши долонями підборіддя і незмигно дивиться на широке, затягнуте тюлевою фіранкою вікно. Сітчасті квіти фіранки вже забарвлюються у рожевий колір вранішньої зорі. Крізь прочинену квартирку влітали пташині переспіви, що вітали народження дня і з'яву небесного ярила…
Враз гнітючі хмари думок сліпучою блискавкою прорізує інтуїтивний здогад.
— Вона жива! — Іллярій аж на ноги звівся і затюпав по кабінету. — Звичайно, що жива. Про це слід було ще вчора дотумкатись лише з іронії, що бриніла в голосі незнайомця… Отож нічого сидіти! — стряхнув з себе нерозважливі думки. Буркнувши щось нерозбірливе на запитання напівсонної Ади, куди це він так ні світ ні зоря наврипився, Іллярій вийшов з будинку, сів у «Мерседеса» й поїхав у Триболі. Розпитав будинок, у якому квартирували студенти вищого училища культури, але слова заспаної кароокої дівчини не втішили. Надійки не було. На запитання, де вона, дівча стенуло плечима, й позіхаючи, прикривши рота долонею, промимрило:
— Мабуть, додому поїхала! Коли я прийшла учора з училища, її вже не було.
Десь з годину Іллярій кантувався на переговорному, заки через довідкові служби обох областей, узнав номер редактора молодіжки, але й ця розмова не вселила оптимізму. Приємний баритон повідомив, що Надя на ці вихідні не приїздила. Вона у Триболі… Коло замкнулося, й Ілляреві знову стемрів світ. Дівчина таки пропала!
— Дурень! Йолоп! — несподівано облаяв себе. — Чого ти сюди приперся? Ще день-два й почнуть шукати. І пригадає тоді кароока, що удосвіта якийсь мужчина розпитував про Надю. Хтось, можливо, запримітив автомобіль, можливо, навіть і номер запам'ятав… Тьху, ти!
«Шукати? Кого, вітру в полі?!» — спливає самовпевнена мармиза Ромчика.
В оцій самовпевненості, можливо, й був би здоровий глузд, якби, окрім Прокоповича, ще хтось сторонній не знав про цю подію.
Іллярій гнав машину на дачу, а колючі думки, мов оси, одна за одною, жалили його розтерзану душу.
«Хто цей незнайомець? І чому зателефонував саме йому? І яким чином він причетний до витівки його нерозумного чада? Слідкував за ним? Навряд, тоді просто не дав би позбиткуватись над дівчиною…»
Вчора, з манери розмовляти, з твердості голосу, Іллярій зрозумів, що має справу з вольовою особистістю.
«А може вона у нього? — новий спалах думки. — А може вона його кохана? Адже звідкись довідався… Будь тут мудрим!»
Мов сомнамбула, Іллярій потюпав на город, а потім по ледь примітним слідах: зламаних стебелинах, вм’ятинах від босих п'ят на розпушених грядках, подався до глибокого яру. Та дарма обнишпорив усі закутки. Окрім упаковки від бинта, що валялась біля потічка, інших слідів не було.
Він підняв її й поглянув на дату виробництва: другий квартал.
«Бинт свіжий. Щось таки трапилось, і хтось надав медичну допомогу, — кволо ворухнулась думка. — Цей „хтось“ і телефонував учора».
Внутрішньо спустошений марними пошуками, Іллярій повертався на дачу. Коли вийшов з-за високої стіни кукурудзи, то побачив молодого чоловіка, що сидів на східцях ґанку.
— Доброго вам дня, пане професоре! — щиро привітався незнайомець і Кандибі здалося, що він уже чув десь цей голос… Ні, ні не вчора по телефону, а давніше…
«Звичайно, що чув, — враз угніздилось у голові. — Мало того, ще й бачив. Тільки де? Пам'яте моя, допоможи!»
— Що ви тут робите?
— Спочиваю. А вам щось не сидиться у цей лагідний недільний день, по яругах шастаєте. І що воно за знак?
— Ми з вами знайомі?
— Не впізнаєте?
— Щось ніяк не можу.
— Сподіваюсь, розмова у нас буде довгою, то пригадаєте.
— Звучить, як погроза.
— Ну що ви! Такій шанованій людині й погрожувати. Просто випала нагальна потреба погомоніти мені з вами, як колись казав мій давній приятель, у чотири ока.
— Є про що? — професор відчуває, що після нервового напруження повертається до нього звичний стан.
— Гадаю, що так. — Нестор вийняв з рюкзака білі босоніжки. — Впізнаєте?
— Молодий чоловіче, — всміхнувся, професор і в куточках вицвілих, з червоними прожилками очей, засіявся чи то острах, чи просто вгніздилась утома. — Я у такому віці, що аксесуари жіночого туалету мене вже не цікавлять.
— Зовсім?
— Зовсім, зовсім…
— Тоді гаразд, — Нестор заховав босоніжки, вийняв пакет фотознімків і подав одну професорові. — Може це вас зацікавить? Щось надто вже заклопотані фізії?