— Невже заклопотані? — запитав з непідробною цікавістю й узяв у руки світлину, на котрій вони з сином стоять на ґанку й дивляться кудись у напрямку лісу. Роман тримається однією рукою за голову.
— Хіба ні? А часом не через це? — Нестор подав цю ж світлину, але не фрагмент, як попередня, а цілу, на котрій видно, як за високою стіною кукурудзи, схована від їхній очей, стрімголов мчить гола дівчина. — Не знаєте, що то за примара біжить вашим городом? Може підкажете звідки й від кого вона втікає?
— І такі штучки, як фотомонтаж, мені також відомі…
— А це вже не монтаж! — Нестор подав третю фотографію, зняту з берега урвища. Там на його дні, у неприродній позі, розметавши руки, розпластане ниць тіло дівчини.
Пригрівало сонце. В Іллярія на лисині прозорими пацьорками виступили краплі поту. Він поквапливо стер їх носовичком, а тоді вичавив з себе:
— Що вам від мене треба?
— Мені? — Нестор заховав пакет з фотографіями у рюкзак. — Це скоріше потрібно вам, а не мені. Не я причетний цього нещастя… То погомонимо?
— Гаразд, тільки ходімо до середини, бо тут щось жарко стає, — сказав професор і задзеленчав ключами. — Щось мені знайомі і ваша статура, і манера говорити… Зовнішній зір у мене ще чіпкий, а от пам’ять… — він затицяв ключем у замкову щілину. — Ніяк не можу пригадати де я вас бачив.
— На суді, пане професоре, на «процесі віку»…
— Згадав! Ви — директор будинку культури з села Заївка.
У пам'яті спливла пригода майже трьохрічної давності.
Літньої ночі, далеко за північ, його розбудив шум автомобіля. Голова Заївської сільради, директор тамтешнього радгоспу, завідуюча сільським фельдшерським пунктом, привезли всю у синяках школярку, що мов загнане звірятко, сиділо в куточку уазика, й затуманеними очима безчуттєво сприймало навколишню дійсність, і попросили написати висновок про зґвалтування.
— Це справа судмедексперта, — спробував відмовитись.
— Хто там розбиратиме! Є заява від потерпілої, буде медичне підтвердження й цього досить! Хто засумнівається у вашій компетентності, — натискав директор, будівельники, котрого вже закінчували споруджувати Іллярію дачу, і натякнув, що, в разі незгоди, бригада завтра згортає манатки й повертається у радгосп.
— Нащо така поквапливість? — не хотілось іти проти власного сумління, але за вікном стояла пора, коли все летіло шкереберть — розпадався незламний і вже було не до професійної етики та моральних принципів. А дача-красуня, майже за дармову ціну, з радгоспних матеріалів, старанням його ж майстрів росла й радувала око.
— Та вже допік до живого нас усіх отой «соціал-демократ», в'ївся кожному в душу, в серце, в печінки…
— Хто, хто? — звів докупи брови професор.
— Та є там у нас один діяч — голова Руху, а сам бач, що витворяє — ґвалтує неповнолітніх.
— Коли ж вона на суді зречеться своєї заяви? — все ще не хочеться Іллярію поступатись їхньому натиску.
— Не зречеться!
— Що з того, що зречеться, — озвалась, нарешті, фельдшерка, — коли віночок зірваний і цей незаперечний факт підтвердить судмедексперт, якщо справа до цього дійде. Тільки не дійде. Ситуація контролюється… Будете оглядати?
— Мушу, для заспокоєння власного сумління — Іллярій зітхнув. — Зараз одягнусь і поїдемо в клініку.
— О, Господи! — сплеснула в долоні фельдшерка. — Нащо це все? Я ж оглядала. Ось, — вийняла аркушик паперу.
— Вам залишається лише підписати, — нарешті за весь вечір вставив своє слово голова сільради і пильно поглянув у вічі професорові.
І він, скріпивши серце, інтуїтивно відчуваючи, що тут щось не чисто, поставив свій підпис.
Коли ж цей, по суті рядовий факт зґвалтування, завдяки старанням сп’янілої преси, що вирвалась з-під ярма цензури, роздули на всю область, а районна Феміда вдалась до показового процесу, і хвилі докотились до Іллярія, він, мов отой убивця, якого потягнуло на місце злочину, поїхав у райцентр на заключне засідання суду…
— Нестор… Нестор…
— Некуйбіда, — підказав хлопець.
— Еге ж, «соціал-демократ!». Саме так вони вас називали тої ночі.
— Хто?
— Ті, що привозили дівчину… — Іллярій повністю оговтався. — Гадаю, тепер не будемо торгуватись?
— Не будемо. Скажу, що власниця оцих босоніжок жива.
— Оце я й хотів почути! Все решта суєта суєт! — професор відчув, як нарешті з плечей звалилась така важка ноша, що він аж помолодів неначе. — Я їздив у гуртожиток, телефонував до неї додому…
— Вона у мене.
— З нею усе гаразд?
— Так. Вивихнула ногу, але тепер усе нормально.