— Знаєте, Віталію Пилиповичу, — Нестор і собі посміхнувся, — відколи я повернуся із місць, «не столь уж отдальонных», то тільки чую: «Біляк, Біляк… У Біляка найвища зарплата, у Біляка на фермі та в полі — двозмінка, у Біляка вся техніка імпортна… Він найбагатший і найскупіший чоловік у районі… У нього зимою навіть льоду не випросиш…» Але чомусь жодного разу це не з асоціювалось, що цей скупий директор Біляк і колишній заввідділом агітації одна й та ж особа…
— Так вже вийшло… Ти на власній шкурі переконався, що прямих доріг у житті нема. А щодо скупості, то гроші люблять гроші! Ти приглянься до теперішніх керівників — стокілограмові барила, вибач, з клоакою, ані розуму, ані метикуватості, лише б власне корито було повним… Своїм людям не платять ані копійки, техніка — металобрухт, землю' обробляють аби як, щороку залишають під снігом сотні гектарів буряків, стадо рогатої худоби скоротили вдвоє, втроє… А звинувачують у своїх негараздах усе і всіх: погоду, Господа, уряд, лиш тільки не себе. Для них я справді скупий! Трудіться, розкиньте мізками і матимете. Не вміють, не навчені, не хочуть… Словом, копають поволі собі яму, бо незабаром те, що залишилось від їхніх господарств, або люди розберуть, або продадуть з молотка.
— І такі, як ви купите?
— Можливо, що прикуплю яку дещицю. Я і так уже другий рік орендую у свого сусіда-барила чотириста гектарів.
Віталій Пилипович перегорнув на столі сторіночку ділового записника, зиркнув на годинника, а тоді продовжив.
— Перейдемо до твоєї справи. Я не стану цікавитись, чому ти сьогодні, коли всі молоді енергійні, кинулись у бізнес, просишся до клубу. Як колишньому завклубом, мені це близьке і зрозуміле, бо судячи зі статті, тобі болить, що нас затопляє бездуховність, ми летимо чорти-зна в яку прірву й, здається, нема на це ради…
За Союзу, яких би сьогодні ярликів на нього не вішали, ідеологія була понад усе! І вона таки тримала переважну частину громадян у певних моральних путах, через такі важелі, як громадський осуд, заборону, навіть острах бути покараним, позбутися крісла, портфеля, чи опинитися за ґратами… На жаль, ми у незалежній Україні не маємо жодної ідеології, а без неї, без чітко означеної мети, прогрес неможливий… Я — атеїст. Однак, розумію значення Бога в житті суспільства, та в нас, на жаль, ця ідеологія охоплює людей старшого та похилого віку, а середній, особливо молодь, перебувають поза сферою впливу церкви… Нам нагальне потрібні молоді, національно свідомі, морально й фізично здорові люди… Може я ортодоксальний, але вважаю, що в їхньому вихованні, окрім школи, церкви, повинні не останню скрипку грати й заклади культури… Спостерігаючи сите бездуховне життя наших робітників, я не раз поривався у думках знайти собі намісника, а самому піти працювати в наш комплекс… Добре, що доля надіслала мені тебе, — директор знову зиркнув на годинник. — Що ж, давай сюди заяву… До речі, ти одружений? Ні? Де живеш? На хуторі? Далеченько трохи…
— У мене машина…
— Все рівно це не діло, мотати щоночі майже два десятки кілометрів. Ми дамо тобі невеличку, холостяцьку квартиру. Влаштовує?
— Звичайно.
— Зарплата на рівні ітеерівців, і з матеріального боку в тебе проблем не буде. А от з фінансуванням комплексу, зразу попереджую, тільки художній керівник, ти й два керівника гуртків. На решту гроші заробляй собі сам…
— Будемо заробляти. Створимо самоокупні гуртки…
— На складі є у нас ще гральні автомати, італійська світлова установка, два радіоцентри, кілька комплектів підсилювальної апаратури, обладнання для рулетки, більярдні столи, виписуй, монтуй, відкривай казино, чи нічний клуб… Ти ото дивишся на мене, й мабуть гадаєш собі, як отой скупердяга Біляк не пошкодував на це все коштів?
— Через те, мабуть, що у вашій душі живе клубник.
— Почасти можливо й так, — сміється Віталій Пилипович. — Після ГКЧП, як розпадався Союз, я, усього за два вагони цукру, придбав і оці офісні меблі, й оте обладнання, і ось таких три відеосистеми.
Господар кабінету клацнув тумблером і на екрані дисплея висвітилось радгоспне подвір'я, в’їздна брама.