— Ти заміжня?
— Бог милував. Мені щойно двадцятий пішов.
— Критичний вік. Хоч хлопця маєш?
— Де його узяти?
— Ну, хоча би серед отих заводських.
— А чим вони від наших кращі? А мені, Несторе Григоровичу, багнеться чогось справжнього, чистого, високого… Сестра з мене насміхається, каже, що я ідеалістка, книжниця і що залишусь з такими поглядами у старих дівах… Невже нема цього справжнього ніде у цілому світі, а лише в кіно та кінофільмах? Ні, десь мусять бути такі, що їдять аби жити, а не так, як наші, живуть аби їсти… Скажіть, Несторе Григоровичу, чому така кругом мене мізерія, чому все таке безлике, сіре, безкультурне, жодної тобі особистості, лише стадні істоти?!
— Нам з тобою, Наталочко, — можна я так буду тебе називати? — раз ми вже обрали таку професію, випадає місія Моісея: вивести їх з полону бездуховності.
— У селищі понад три тисячі працездатного населення. Що ми удвох зробимо з такою масою?
— Удвох нічого. Тільки ми створимо такі умови, що вони, оті байдужі, як тобі здається, зараз до всього, прийдуть до нас і запрацюють самі на себе. Скажи, ти маєш хоч який-небудь колектив, чи ансамбль?
— Ні, не маю, — почервоніла дівчина й додала по хвилі. — Є весільні музиканти, що формально рахуються, як клубний ВІА. Грають, коли не мають весілля, танці, а коли треба — виступають за клуб на оглядах чи фестивалях у районі. А за це — користуються клубною апаратурою… — Фарба сорому вже знітилась, вона звела на нього зволожені очі, — скажу вам, що колектив у них підібрався класний, і, як музики, вони на розхап. Уже сьогодні мають замовлення на весілля, котрі відбудуться аж восени…
— Сюди вечорами хоч хто-небудь навідується?
— У будні майже нікого нема. Ще коли працювали телевізори, то приходили, хто бойовики подивитись, хто трансляцію спортивних телепередач, кому до смаку мелодрама чи комедія… Зараз глухо, як у танку. Зате в суботу та неділю тут Содом і Гоморра… Ось дочекаємо, сам переконаєшся… Ой, Несторе Григоровичу, вибачте! — дівчина знову зашарілась і затулила губи долонею. — Само вихопилось…
— Не вибачайся. Краще говори мені ти. Ми мусимо бути рівноправними партнерами, а не так, що я начальник, а ти — підлегла. Бо тоді нічого не витанцюється. Поміж нами мусить бути повна довіра, і ми, в силу своїх сил, талану, мусимо до сьомого поту перти воза в одному напрямку…
— Знаєте, Несторе, весною, коли знову черговий директор виявився нікчемою і, не пропрацювавши й трьох місяців, утік, я пішла до Біляка, аби відпустив мене у ланку. Не захотів. «Не для цього, — каже, — ми тебе вчили, аби йшла буряки сапати». Здається логічно, кожен повинен працювати на своєму місці й робити те, що йому хочеться робити, до чого лежить душа… Інколи мені бачиться, що за сприятливих умов, я би творила чудеса…
— Ти давно тут працюєш?
— Півтора року. За цей час змінилось п'ять директорів. — Чому?
— Та все мізерія якась попадалась. Само шмаркате, наскликає собі сюди до кабінету таких же шмаркачів, бачите воно — директор, розсядуться отут з цигарками у зубах, з пляшкою на столі… То що мала робити — раз висповідала, другий, не допомагає — доповідну Біляку… Хіба не бачите як на керували? Відеосистема несправна, світломузикальна установка не працює, з п'яти телевізорів показує лише один, і то в чорно-білому зображенні. Що коїться у спортивних залах, також бачили… Біляк, а я їхня стипендіантка, завжди коли я хотіла піти, втішав: «Терпи, — каже, — дочко, настане такий день, що зрушиться наш віз з мертвої точки, й ти ще розкриєш себе на повну силу!»
— Ти тутешня?
— Аякже! Мій батько — тракторист, мати працює у ланці. Вони обоє чудові співаки, й ми з сестрою виростали під їхні пісні… Оця любов до співу й довели мене до того, що я обрала собі такий невдячний фах. Крім того, ще коли ми вчились у школі — там була дуже міцна самодіяльність — то жоден концерт не обходився без дуету сестер.
— Була?
— На жаль… Таїса Климівна, беззмінний її керівник, — учителька музики та співів, котра ще вчила моїх батьків, пішла на пенсію. На її місце прислали молоду вчительку, а вона й десятої частини не тягне з того, що робила Таїса Климівна. До того ж не володіє жодним музикальним інструментом, окрім піаніно. От і не стало самодіяльності… Оті хлопці-музиканти — то останні вихованці Таїси Климівної. Мені здається, що вчителями музики й співів треба ставити випускників не педвузів, а училищ культури, бо таких феноменів, як Климівна, ще пошукати… Само собою зрозуміло, що коли в школі щось робилось, то було й у клубі. До речі, наш дует не раз виходив переможцем, виступаючи за клуб у всіляких оглядах та конкурсах.