— Що і треба було довести! — радісно видихнув хлопець і задоволено посукав руки.
— Ти, як чарівник…
— Еге ж, справжній вундеркінд! Підійди, будь ласка, й потримай мені отут трошки, — просить хлопець.
— Вже працюватиме? — стала біля нього. — Господи, як ти тільки не заплутаєшся у тому павутинні дротиків?
— А як ти двома шпицями й светр зв'яжеш?
— Прирівняв.
— Потримай отут…
— А мене не вдарить?
— Боїшся смерті?
— Ще не жила…
— Не бійся, хто має висіти, той від струму не загине.
— Висіти?
— Еге ж, у майбутнього чоловіка на шиї.
Нестор вклав блок на місце, заклацав тумблерами, і на дисплеї одна за одною пропливли картинки численних залів, басейну, фойє, службових приміщень та кімнат гурткової роботи.
— І що ж їй бракувало?
— Пам'яті.
— Пам'яті?
— Еге ж. Одна клепка вийшла з ладу. Ось вона, — подав дівчині процесор — коричневий прямокутничок з багатьма ніжками.
— Ти не смієшся з мене. Залізо, ось така от щипавка може щось пам’ятати?
— Може, Наталю. Поки наші ідеологи переслідували кібернетику, називали її «продажною дівкою імперіалізму», закривали лабораторії, цілі наукові інститути, на Заході навчили, як ти кажеш «залізо» думати…
— Поглянь, Несторе, поглянь на монітор! — враз вигукнула дівчина. — Он, виступають, оті наші найдурніші…
Знизу, від автостради, вузькою заасфальтованою доріжкою, що вела до парадних дверей комплексу, йшло четверо хлопців у повитираних джинсових штанях, жовтих футболках і блискучих синіх блайзерах.
— Оце і є гроза вашого неспокою? — іронізує Нестор.
— Еге ж! «Пахани», як вони себе називають. У їхній зграї душ з п'ятнадцять шмаркачів-виконавців. Когось залякати, когось побити, у когось витрусити на горілку грошей… Ці ж рідко ув'язуються, а коли на танці приходять заводські хлопці, то їхній виводок тихий і смирний…
— От що, Наталочко, ти тут, на всяк випадок, замкнися, і дописуй оголошення. Я, як і належить хазяїну, піду зустріну дорогих гостей. Ану, чого доброго ще й образяться.
— З хлібом і сіллю?
— З трубкою миру, — він вийняв з розетки вилку паяльника й рушив до дверей.
— Секундочку, Несторе. Як краще: спортивний гурток чи секція? А може ще й назву зразу дати, скажімо «Геракл»?
— Напиши: «Спортивно-мистецька школа», а назву потім самі собі придумають.
Нестор, аби не привертати загальної уваги, майже безгучно зайшов у кімнату, де кількоро дівчат сиділо перед екраном телевізора й стежили за витівками Бейжі. Ще одна групка тирлувалась над підшивкою газети, розв'язуючи кросворд, біля дверей четверо хлопців різались у доміно, й у дальньому кутку, з рудим аж червоним волоссям, хлопець грав у шахи з повненькою, з двома товстими косами, дівчинкою.
«Ось, будь ласка, перші кандидати у шахову секцію і в клуб кмітливих,» — подумав Нестор і сів перед телевізором у першому ряду, серед дівчат. Глипнув на сусідку праворуч і усміхнувся.
Сьогодні, коли він завітав у школу, там саме завершувались збори, й Наталка, скориставшись з такої нагоди, попросила слова. Вийшовши на кафедру актового залу, привітала всіх із закінченням навчання, побажала успішно скласти іспити, а тоді випалила:
— Зараз я хочу представити вам нового керівника нашого культурно-спортивного комплексу Нестора Григоровича Некуйбіду.
Показавши, непомітно для сторонніх, отій розбишаці стиснутого кулака, вийшов перед зібранням, у кількох словах похвалив акуратне село, багатий радгосп, згадав про минулу славу шкільної самодіяльності й запросив усіх бажаючих записуватися у гуртки художньої та технічної творчості…
От тоді, посеред вщерть заповненого залу, підвелась чорнява школярка й, ховаючи в кутиках уст усмішку, запитала:
— Скажіть, пане І. Грек, а літературний гурток буде? Хлопець запитально зиркнув на Наталку, мовляв звідки отій школярці відомо його псевдо, на що та лише знизала плечима…
— Доброго вам вечора, Несторе Григоровичу, — шепоче дівчина, й у щедрій блакиті очей замерехтіли темні цяточки, ніби їх полишила невидима шпильочка. Оголена дівоча рука випадково чи зумисне торкається до нього, і він через сорочку відчуває її тепло. — Мене звати Зоя. Вас, мабуть, дивує, звідки я знаю хто ви такий…
— Зою, перепрошую, помовчи трішечки, а опісля погомонимо. Ось чуєш?
Саме в оцю мить у коридорі роздався гулкий гримкіт кроків. Усі заціпеніли, наче сяйнула сліпуча блискавка, й ось-ось торохне грім. І справді, немов під натиском бурі, хряснули, розчахнувшись від удару ноги, двері, роздався напівдебільний регіт і під стелею зависнув триповерховий солений матюк. Підпила ватага ввалилась до середини.