— До того ж про існування школи ніхто не знає.
— Нас учать володіти зброєю…
— А це вже небезпечно. Якщо дотепер мали нас за наївних дурняток, що звабилися на гроші, й брали тільки для понту…
— То відтепер, у разі чого, перші ж кулі призначені нам…
— І не страшно?
— Чому ні? Безстрашних людей нема… Ото ж ми обдумаємо твою пропозицію.
— Нас юридично з клубом нічого не зв'язує, ми працюємо на добровільних началах.
— Скільки вам потрібно часу на обдумування моєї пропозиції?
— Завтра навідаємося до тебе.
— На оглядини…
— Зустріну, мов найдорожчих гостей…
30
Нестор виїхав на пряму автостраду, що вела з міста, розтинаючи його навпіл, коли на тротуарі навпроти кнайпи з грізною назвою «Беркут» побачив знайому постать і різко загальмував.
— Додому? — прочинив передні дверцята.
— Ти Несторе? — здивувався Гриша, сідаючи в машину. — Не впізнав, багатим будеш!
— Чому піший, де «Нива»?
— Помпа полетіла, а жінка ще зранку поперла на «Тойоті» в Терноград… А ти куди гасав?
— Дивився концерт випускників училища культури.
— Вже працюєш? У Біляка?
— Атож. Маю у КСК ще два вакантні місця, то придивлявся, кого ж запросити.
— І щось вибрав?
— Вибрав. Дві сестрички-близнючки.
— Вродливі?
— Супер! Тільки є невеличке «але.»
— Вже розприділили?
— У цих вільні дипломи.
— Тоді в чому річ? Ти ж холостяк…
— Їм пропонують роботу в «Зоні ризику».
— Та-ак, — протягнув Гриша, глибоко вдихнувши. Там дівчата заробляють скажені гроші… Ти ще там не був, не бачив їхніх шоу?
— Ні. Я взагалі не знаю, що то воно за клуб такий? Правда, дівчата дали мені рекламний відеоролик, хочу переглянути, може щось почерпну для себе корисного. Я ж відкриваю у КСК казино…
— Звідти ти нічого не почерпнеш. Там розваги не для простих смертних.
— Звідки знаєш? Може, став «новим українцем»?
— Ні, Несторе, не став, але їхні шоу бачив. Мій давній знайомий, колишній інструктор райкому партії, працівник «Зони ризику» запросив поглянути розваги, як ти кажеш «нових українців»… А клуб, це насамперед нічний заклад з елітним рестораном, вишуканими стравами, першокласною обслугою, естрадою, з напівголими співачками, де лише за вхід беруть двадцять п'ять баксів… Але це не головне, в програмі розваг клубу є конкурси, в яких пропонують відвідувачам випробувати себе… Для тих, хто зацікавиться будь-яким конкурсом є спеціальна кімната, на зразок відеозалу, де за помірну ціну показують тих, хто бере участь у конкурсах.
— І ти де опинився, серед спостерігачів чи серед учасників?
— Серед спостерігачів, звичайно. — І знаєш, кого я там бачив?
— Де там?
— Серед учасників конкурсу.
— Цікаво ж кого.
— Скажу, не повіриш! Нашого колишнього директора, твого «найлєпшого друга» — Яська!
— І що той спідничник там робив?
— А що спідничник уміє? Гвалтував.
— Як це? — здригнувся Нестор, чомусь згадавши афганські жахи, коли озвірілі від крові нелюди ґвалтували жінок та дівчат-підлітків, перед тим як вбити.
— А як ґвалтують? Правда, у клубі усе відбувається по взаємній згоді…
— Чекай, яка згода, коли ґвалтують.
— Ну, учасниця знає, що її намагатимуться зґвалтувати за певний проміжок часу.
— А якщо не зґвалтують? Тобто той, що ґвалтує не вкладеться у час?
— Тоді його на цілий тиждень припнуть до ліжка, й віддадуть для забави п’ятьом лярвам.
— Чекай, як це припнуть, до якого ліжка?
— Бачиш, інтер'єр кімнати, де відбувається цей чудернацький конкурс, обладнаний під студентський гуртожиток: металеві ліжка, шафа, тумбочки, табуретки… Словом, як у справжньому гуртожитку, там його й припнуть наручниками… Ось у кімнату, обладнану під гуртожитську, увійшла дівчина, а можливо й молода жінка, рухлива, широкі стегна, повні груди, з-під короткої суконьки зблискують звабні ноги, сидиш перед екраном і відчуваєш, як твій дурний починає розпирати штанку, так і хочеться опинитись там, побіля неї…
— Тоді в чому річ? — знаючи Гришову пристрасть до жінок, злегка підтрунює Нестор. — Було взяти участь у конкурсі.
— Та ти що! Там знаєш які внески? Щоб купити квиток учасника цього конкурсу, треба мені продати 15! тонн пшениці. Та це ще півбіди, а ну, коли та, котру я собі виберу, володіє чим-небудь, і я не справлюсь, мало того, що пропаде пшениця, мене за тиждень заклюють.
— Але ж ти любиш оте патлате плем'я…
— Е-е, голубе, тільки не п'ять лярв на один раз, і щодня цілий тиждень.