Коли знову отямився і розплющив очі — високо в небі висів місяць. Десь поряд, у жнив'яному полі, скрипів деркач, кумкали жаби, і пахло сушеними грибами та переспілими папірівками. Довго кліпав очима, силкуючись зрозуміти, що з ним, де він, аж поки на тлі зоряного неба не вирисувався темний силует батькової дачі, тоді здогадався, що лежить у дачному садку.
Звівся на ноги, роззирнувся навкруги, ступнув кілька кроків і враз присів. Шугнуло в голову — реальність чи сон, начебто його збирались каструвати? З нервовим дрожем, плутаючись у ґудзиках, опустив штани — там було все гаразд.
— Тьху ти, і присниться ж таке! — видихнув з радістю, рушив ледь вловимою стежиною до будинку й враз зупинився, наче наткнувся на скляну стіну. — Постій, а як же тоді опинився отут?
Мов полуда почала спадати, і крізь густий морок прорисувалась картина тихого надвечір'я, престижне авто, класна леді й знайомий Надійчин голосочок.
— Ну, студенточко, ну почекай! — погрозив кулаком у далечінь, де над темним масивом лісів сяяла заграва вогнів містечка Триболі…
Вранці до Тернограда добрався першим автобусом і ламав голову, куди ж це його вчора завезли, що намагались зробити, й чому не зробили? Пожаліли, перешкодив хто, чи може ґвалтували безпам'ятного?
«Хто вони, оті дівулі? А що, коли сифілітички? Ото був би подаруночок для початку сімейного життя! Слід негайно перевіритись… А що, коли інфікували СНІДом? — від такої думки волосся дибом стало. — Оце б була хохма, оце б була ціна твоїм жартикам! Попереджав предок, що ота лярва, народжена під знаком Козерога, не подарує й обов'язково помститься, а він тільки посміхався зверхньо. Тепер смійся на кутні!»
Попередивши по телефону предків, переночував на дачі, з досвітку поїхав додому, позичив автомобіля і чим скоріше поперся у Триболі.
Переступивши поріг вестибюлю училища культури, зупинився: до самої стелі нагромаджувалося переплетіння риштувань, з-поміж лісу стійок випурхнула зграйка дівчат у заляпаних вапном спецівках і, зі сміхом, шмигнули мимо нього, За риштуванням, з глибини довгого коридору, доносились глухі удари молотка, й десь, на другому чи третьому поверсі, вищала шліфувальна машинка. Пахло свіжим вапном і сумішшю лаку та олійних фарб.
У кутку, за бар'єром, біля широкого й високого вікна, на місці вахтера сиділа молода дівчина, за всіма ознаками студентка, з чорним, як у ворона крило, волоссям.
— Вавілонська вежа? — кивнувши на риштування, зронив Роман, підступаючи до бар'єру. — Ремонт?
— Руками студентів, — охоче озвалась і приязно всміхнулась чорнявка, пригасивши довгими віями лукавий зблиск карих вогників. — Ви когось шукаєте?
— А так… Добрий день… Мені потрібна Надійка Сиволапка. Якщо можна, покличте, будь ласка.
— З якого курсу?
— З бібліотечного.
— Ви ким їй доводитесь? — цікавиться Зоряна. А це саме вона сиділа за бар'єром, підмінивши вахтерку, в якої до смерті розболівся зуб, і та пішла до дантиста.
— Рідний брат.
— Молодший, старший? — відверто кпинить, але хлопець цього поки що не завважує.
— Старший.
— Дивно.
— Що дивного у тому, що брат запитує про сестру.
— Та ні. Це в нормі речей. Адже кожну нашу студентку, особливо тих, що мешкають у гуртожитку, відвідують тільки рідні та двоюрідні брати, інколи по два на один вечір, — ховає усмішку Зоряна. — А дивне те, що тут ніяка Сиволапка ніколи не вчилась!
— Як це не вчилась?
— Дуже просто! Ось список усіх студентів, — Зоряна поклала перед ним товсту амбарну книжку у твердих палітурках. — Можете перевірити!
— Оба-на! — вигукнув Роман. — Вміють же люди жартувати.
— Я не жартую.
— Я не про вас.
— Зрозуміло, — зронила співчутливо. — Щось не надто чемною виявилась ваша сестричка!
Зоряна пильно дивиться у сині очі юнака, загадково посміхається, і йому враз здалося, що він уже десь бачив оці очі.
— Зізнайтеся, що обвела вас якась навколо пальця? А, може ще й обікрала?
— Ні, не обвела… Ви впевнені, що тут ніколи не вчилась Надійка Сиволапка?
— Я сама закінчила бібліотечний. Ось погляньте на мій диплом, — вона розщібнула сумочку й показала краєчок документу. — На курсі нас було п'ять Надійок… До речі, я одна з них…
— Дуже приємно, Жора.
— Що ж давайте, Жоро, по щирості. Може я вам і зараджу чимось. Триболі вже не таке велике місто, й практично всі дівчата знають одна одну. То кого ви шукаєте?
— Не знаю… Казала, що звати Надійка, вчиться на бібліотечному в училищі культури, родом із Самборова, й живе десь на вулиці Сакко, неподалік від редактора райгазети Григорія Кушнерика.