— То справді був би клас! — зблискує оком Наталка, рада, що її, можливо перша самостійна пропозиція, сприйнята усіма.
— Ану, заждіть! — Нестор зняв трубку й набрав номер. — Стефцю, то Нестор. Ти не знаєш де Біляк? У себе в кабінеті. Ану запитай, чи зможе мене прийняти? Чекаю, — він долонею руки прикрив мікрофон.
— Зараз усе вияснимо… Так. Що? Ну тоді все о'кей! Спасибі, дитинко! — поклав на важіль слухавку.
— Біляк зараз їхатиме на десяте поле й заскочить до нас. Нестор вийняв зі шухляди стола зв'язку ключів і подав Наталці.
— Піди, дитинко, покажи сестричкам, де їхні робочі кабінети, а також кімнати для гурткових занять. А тепер усе — розбігаємося. Після аудієнції з Біляком зберемося у Наталки й допрацюємо кістяк сценарію.
33
Ласкаве серпневе сонце висить над містом.
Перетворений войовничими атеїстами, в розпал всенародної побудови комунізму, за одну ніч на купі уламків цегли, битого скла, покрученого металу, храм, що нині волею громадян міста, мов Фенікс з попелу, воскрес із руїн. І ніби фрегат, зараз гордо пливе над хвилями сірих п'ятиповерхових коробок, весело роззирається навсібіч осяйними очима вікон і щасливо всміхається до сонця п'ятьма позолоченими вітрилами бань.
Ще би! Тут сьогодні, вперше, після воскресіння з небуття, має відбутися велике дійство — злучення двох люблячих сердець церковним шлюбом.
Для затримки розвитку події, посилення читацького інтересу, годилося би детальніше розповісти, як однієї ночі червона сатана заклала вибухівку під двохсотлітній красень, і про те, як опісля, з волі Божої, руйнівники святині понесли кару, та не будемо цим зловживати.
То хто ж ота пара, котрій випала така честь першими у нововідродженому соборі, приймати Боже благословення на спільне довге й щасливе життя?
Молодий — син відомого далеко за межами області, талановитого нейрохірурга професора Іллі Кандиби, й молода — Антоніна, просто Тоня — донька мера міста. Акцією, що розпочнеться з хвилини на хвилину, зіллються воєдино два палких серця, і два потужних капітали — інтелект професора й ниций метал мера міста. Такої гармонії годі пошукати в нинішньому розтріпаному суспільстві.
У сонячному світлі сіро виблискує асфальт, тремтить гаряче повітря, і у срібному мареві танцюють дерева. Тиша, умиротворення, спокій.
Та ось, у глибині вулички, що простелилась сірою стрічкою під гору, з'явилась кавалькада машин Різнобарвною лавою влилась на передсоборний майдан і розтеклась піввіялом на ньому. Хряскіт дверцят, дзвінкий сміх, шум, гам і майдан затоплюється чорними хвилями костюмів, барвистістю строгих платтів і білосніжної непорочності весільної обслуги. У підніжжя крутих сходів, застелених килимовою доріжкою, що ведуть до храму, гуртуються гості. Наперед виходять молодята. Як дві, скупані у вранішній росі, зіроньки: поставні, милі, закохані. Мов голубки, у легких прозорих платтях, весільні дружки та подруги молодої. Оглядають, поправляють, ще мить і під урочистий спів, вони увійдуть у храм — ще різні, ще чужі, а звідти вийдуть з’єднані волею Божою у нерозривне ціле — сім'ю.
Тільки що це? На майдан влітає, кремового кольору «Мерседес» і, прокресливши на бруку темні сліди від різкого гальмування, розвертається Роман зводить на автомобіль очі й ледь не мліє: за кермом, як і того пам'ятного надвечір'я, сидить «іноземка». Хряснули дверцята і на брук майдану з машини виходить небаченої вроди дівчина з великим букетом пишних троянд і, елегантним, танцюючим — так ходять акробатки та балерини, кроком підпливає до молодої пари.
— Надю, ти-и!? — обрів дар мови наречений.
— Впізнав? — лукаво зоріють очі.
— Авжеж! — приходить в себе хлопець і сідлає свого коника. — Хіба можна, після такого приємного знайомства, забути отаке диво!.. Це — Надя! Я тобі про неї розповідав, — звертається до Антоніни, й знову до Наді. — Я відтоді, не перестаючи, тебе шукав, хотів вибачитись. Твоя подруга, що он у машині за кермом, підтвердить це… Ти ж сама розумієш, що то був всього-навсього жарт. То ж вибачай.
— Вибачаю, милий друже! І від щирого серця вітаю тебе й твою майбутню дружину з цією визначною подією у вашому житті. Гадаю, що цей гарний сонячний день запам'ятається тобі на віки-вічні! Прийми оцей букет і нехай він довго нагадуватиме про щасливі холостяцькі дні, — вона подала букет. Роман нахилився до дівчини, й цілуючи щічку почув, а може це тільки здалося, що хтось прошепотів за плечем: «Маю надто великий сумнів у цьому». «У чому?» — також запитав подумки. «Що будете щасливі,» — прошелестіла відповідь.
— А це, сестро, тобі, — звернулась Надійка до Антоніни й подала великий товстий пакет. — Дарую, теж від щирого серця.