Він відчинив дверцята шафи, вийняв фужери, розкоркував пляшку й наповнив їх.
— За здоров'я вашого сина, за ваше сімейне щастя і за майбутнє благополуччя для нас усіх! — тихий подзвін розлився у кабінеті.
— Ну, ми підемо, — по хвилі сказала молодиця. — А то, аби часом, наш автобус не втік.
— Ходімо, я вас підвезу на автостанцію.
— Та що ви, професоре!
— Ходімо, ходімо, мені ж додому їхати повз автостанцію…
Щось сьогодні Аду турбувало — Іллярій це зрозумів, лише переступив поріг будинку: на ще не зів'ялому виді дружини вляглася тінь смути.
— Вечеряти будеш? — зустріла у дверях.
— Щось не хочеться зараз. Може трохи пізніше. Роман уже повечеряв? — пильно поглянув на Аду.
— Його нема, поїхав кудись. Ну з'їж хоч що-небудь, дивися, як ти з отою клінікою змарнів.
— Скоро поправлюсь, уже все позаду… А зрештою, зроби мені кави.
— До кабінету чи вип'єш на кухні?
— Ходімо на кухню.
— Іллярію, я хочу з тобою поговорити, — почала несміливо Ада, запаливши конфорку на газовій плитці. — Про Романа. Дивний він якийсь став…
— Та невже? — кинув гострої іронії з-під кущуватих брів. — І коли ти це завважила?
— Я серйозно.
— І я серйозно! Цілий рік те й роблю, що намагаюсь серйозно на вас вплинути, і ніяк це мені не вдається. Весь час тільки чую від тебе: «Дитина… дитина…» А ти хоч знаєш, де зараз твоя дитина?
— Казала ж тобі, що поїхав.
— Куди, з ким, ти цим поцікавилась?
— Не маленький же! Треба ж розвіятись, дитині, після такого скандалу.
— Еге ж розвіятись! Дуже вже це його пече: йому хотілось в Канари, а не дружини. Сам мені в цьому признався. І давно поїхав?
— Зразу пополудні. Іллярію, з ним справді щось коїться. Нехай раніше були пустощі, а тепер він став неврівноваженим, дивним. Сьогодні, чогось никав по всіх кімнатах, а то подовгу стояв у задумі, втупившись в одну точку… Як тільки вчув шум машини, кулею вилетів з хати! Ох, не подобається мені ця його нова компанія! А ти, бачу я, зовсім збайдужів до нього, й цим потураєш у всьому.
— Еге ж, потураю! Цікаво, хто йому позавчора дав сто п'ятдесят баксів?
— Ну, я дала…
— Цікавилась нащо?
— Казав, у казино заборгував.
— Ну й молодчина! А тепер поцікався у мене, нащо були ці гроші йому потрібні? Гадаєш, він їх у мене не канючив? Ти хоча туманне поняття маєш, де він зараз перебуває і що робить?
— Звідки мені знати! Тільки чує моє серце, що з ним щось не все гаразд.
— Добре воно чує! Та, на жаль, трохи запізно проросло в ньому це почуття тривоги. Він, з бандою якогось Флібустьєра, поїхав грабувати будинок культури в село Вишеньки.
— Як грабувати?
— А як грабують? Влітають у зал серед розпалу танців, під страхом зброї ставлять усіх лицем до стіни і здирають годинники, кульчики, персні, дорогі кофти, шапки, куртки, взуття і змиваються… Ти коли-небудь чула про банду соловейків?
— На базарі… Якась жінка розповідала… Там ще одного хлопця з їхнього села вбили…
— Ну от! А зараз твій син може вже душить за горло якусь нещасну жертву!
— Іллярію! — скрикнула Ада й безсило опустилась на кухонну табуретку. — Як ти можеш!
— Можу! Закони банди жорстокі, новачка випробовують на вірність і доручають у першій же справі довести її ділом. Я довго й вперто намагаюсь зупинити Романа, а ти все, через свою сліпу любов, йдеш мені наперекір! — Іллярій підійшов до плити й вимкнув газ. — Не дала б ти йому грошей, він не взнав би адреси дівчини, а не знаючи, сидів би десь у кнайпі, чи вештався містом.
— Якої ще дівчини?
— А тієї самої, що весною тріснула його щипцями по башці й втекла з дачі, а оце недавно піднесла Антоніні весільний дарунок…
— Чого ж він ще від неї хоче?
— Відкрутити голову! Правда, як я розумію, чужими руками. А тим покидькам це зробити, як раз плюнути. За гроші вони рідного батька заріжуть.
— Хіба у тієї дівчини є такі великі гроші?
— Господи! — стогне Іллярій. — За гроші твого сина. Вірніше, за твої гроші! До речі, він у тебе багато на цей раз виканючив?
— Просив п'ятсот баксів.
— Ось бачиш! Це бандитська вартість людського життя! І ти дала йому їх?
— Звідки вони в мене?
— Приобіцяла?
Ада опустивши голову, підвелась з табуретки, підступила до плити й стала готувати каву. Лице її палало.
— Невже насправді вони хочуть вбити дівчину?
— Це залежатиме від настрою твого сина! А він обіцявся переді мною, відкрутити їй голову.
— Господи! То чому ти сидиш і нічого не робиш?
— А що маю робити?
— Як що! Виклич міліцію!