— Якого вбивці, що ти таке верзеш? Я ж тільки жартома полякати хотів.
— Від твоїх дебільних жартів і дорослий може врізати дуба!
Дівча, що злякано зиркало то на одного, то на другого й кліпало сльозавими очима, через силу звелося і сіло на канапі. Іллярій приглядівся: то було щось достоту досконале — пишногруде, широке в стегнах, з-під коротенького сарафанчика стриміли гарні, засмаглі до кавового полиску ноги.
«А має, сучий син, смак!» — щось на зразок гордощів прошмигнуло у професоровій голові.
— Тебе як звати? — запитав у спантеличеної дівчини, підсідаючи на канапу.
— С-соня, — шморгнула носом, як ото маленька тяжко скривджена дитина.
— Ти його знаєш?
— Нє-а… Він п-попросив показати, як п-проїхати на с-собачу виставку-у… — враз розридалась, на круглі щічки витекли два струмочки сліз, і вона тильними сторонами долонь розмазала їх по обличчі. — Я н-не хотіла… В-він так гарно просив…
— Ти де живеш?
— На С-східному…
— Він тобі нічого не заподіяв?
— Коли я побачила, що н-не туди їде, хотіла вистрибнути, а він чимось пшикнув і я лише т-тут отямилась…
— Тут він тобі нічого не зробив?
— Щ-ще н-ні… Приніс оте, — показала на стіл, де лежали хірургічні інструменти, -- й казав, що розбере на запчастини…
— Які ще запчастини?
— Вибере серце, п-печінки й п-продасть!
— І що далі?
— Я н-не пам'ятаю… Відкрила очі й п-побачила в-вас…
— Вважай, що ти під щасливою зіркою народилась, — зіронізував Роман. — Тепер доживеш до ста літ. І подякуй професору, а то вже завтра я рахував би бакси за продані твої нирки…
— Не слухай ти його. То — бовдур, експериментує над такими довірливим, як ти… Розвагу собі таку вигадав…
— Не експериментую, а виховую. Можна сказати за для подальшого їхнього життя стараюсь. Чи не так. Соню? Правда, ти вже більше ніколи-ніколи не сядеш у машину до незнайомого…
— Гаразд, вихователю. Забери інструменти й зготуй нам кави.
— Як самопочуття, дитино? — запитав професор, коли Роман вийшов, — голова не паморочитися, не млоїть?
— Ні. Тільки очі печуть…
— Зараз щось зарадимо… Зайди спочатку у ванну, вмий личко, причепурися. Тоді закропимо тобі очі, вип'ємо кави і я відвезу тебе додому. Гаразд?
— Умгу! — враз повеселішало дівча, звелось на ноги, обсмикнуло сарафанчик і пішло умиватися…
…Однак цей випадок не зійшов так гладко, як попередні. Соня виявилась не з лякливих і через кілька днів в обласній газеті «Свобода» з'явилась розповідь під інтригуючим заголовком: «Звідси ти живою не вийдеш…» На щастя, у замітці не згадувався, ані район дач, де це відбулося, ані професія Іллярія, до того ж сина було названо Жорою. Закінчувалась розповідь застереженням: «Дівчата! Бережіться чорного „Мерседесу“ й білявого молодика з перчинкою на правій щоці на прізвище Жора!»
7
Від чогось липкого, що холодило спину, Надійка знову прочумалась і розплющила очі. Оголена до пояса лежала, прив’язана впоперек грудей з притиснутими до тулуба руками на вузькому тапчані, покритому картатою цератою. Збоку на столику стояла велика емалева макітра точнісінько така, яку мати, коли вони ще жили в селі, виносила батькові для нутрощів щойно заколотого кабана. Поряд блистіли нікелем хірургічні інструменти.
Скільки разів бачила подібні жахливі сцени в кінобойовиках! Але одна річ переживати, сидячи перед телевізором, а інша лежати на холодній слизькій цераті й усвідомлювати, що дива, як у кіно не станеться. Ні звідки не вискочить детектив і не вирве її з пазурів мученицької смерті.
«Спочатку, мабуть, зґвалтує, опісля вб’є, а тоді й вибере для продажу серце, нирки, печінку. Решту, мабуть, запхає у целофановий мішок і закопає вночі десь в одному із ярів, що поорали схил, який вона бачила крізь заґратоване вікно» — думає дівчина.
За вікном світило сонце, а тут, у напівсутінках, готувався злочин кінця двадцятого сторіччя. Саме двадцятого! Бо лише в середині шістдесятих розум спромігся на пересадку людських органів. Тоді це сприйнялось, як славетний винахід, аби сьогодні стати трагедією для таких, як вона, й дохідним бізнесом для типів, як оцей, що з облесливою посмішкою пожирає очиськами її наготу.
— О! — запримітив, нарешті, що вона прочумалась й розклепала очі. — Ти, крім усього ще й супертьолка! Ходиш, як каже моя бабця, без стадника та майточків…
Надійка не озивається. Лежить нерухомо, наслуховуючи, як у зів’яле під дією газу тіло, від напливу люті, повертається пружність, вливається сила.
— Зараз, аби ти не брикалась, ми ще припнемо тебе за твої красиві ніжки. Прикро, що на них поки що нема попиту… Тоді розітнемо оцей акуратний животик, розколемо грудну клітку… — він закінчив робити з мотузки для білизни зашморг і спробував накинути, та дівчина підкулила ногу. Він підступився ближче з наміром заарканити другу, та дівчина враз випрямила підкулену ногу й з усієї сили врізала прямими пальцями у пах. Скрикнувши, Роман присів і схопився руками за низ живота. Надійка вдруге підкуливши обидві ноги, ще раз ударила ступнями прямо в обличчя. Хряснули темні окуляри, Роман заточився і, падаючи назадгузь, схопився за кінець простирадла. Прив'язка впоперек грудей послабла, сіпнувшись дівчина вислизнула з-під пута, скотилась з тапчана на протилежний бік, перекинувши столик з інструментами. На очі потрапили блискучі, з довгими ручками, масивні щипці, й коли Роман зловив її за ногу, тріснула ними по голові, схопила одежину й збігла східцями у простору прихожу. Ключ стирчав у замку й вона вільною пташкою випурхнула на волю.