— Ну, хто хоче перший? — . запитав дядько, Захар, набравши в шприц вакцини.
— Я! Я! Я! — почулися голоси.
Дядько Захар міг сподіватися чого завгодно, тільки не такої одностайності, і його окуляри самі полізли на лоба. Щоб бути справедливим, дядько Захар вирішив так:
— Ну, давайте за алфавітом Андрійчук Марина Яківна, є?
Запала тиша, а потім почувся басок Микити Павловича:
— Забоялася… Ну, я їй дам.
— Добре, нема, то підемо далі. Боровик Дмитро Панасович, є?
— Є. Я ось тут, — і, закасуючи рукав, наперед вийшов Дмитро Панасович Боровик.
І все пішло як слід. Хлопці навіть не кривилися, дівчатка, правда, тихенько ойкали, але не заплакав ніхто. Коли дійшло до Щербаня Олекси Трохимовича, сталася непередбачена затримка.
— Ви бачите, які у нього руки аж до плечей? — сказав Котя, змочуючи ватку спиртом. — Та для цих рук бідон спирту треба. Він що, зроду не мився?
Олекса Трохимович почервонів так, що червона фарба сорому почала просвічуватися крізь чорнильно-темні плями на його обличчі.
— Я завше вмиваюся… А це не бруд, це так. Це черешні…
— Черешня у них на городі дуже чорна. І солодка, — втрутився Микита Павлович Марущак.
— Ну то й що? — бурчав Котя. — Що, я маю отут черешневу наливку на спирту робити? У того вишні, у того черешні…
— Вишні кислі, їх багато не з'їси, — писнула з кутка якась дівчинка і відразу ж заховалася за спини подруг.
Олекса Трохимович змушений був умитися, і далі все знову пішло як слід.
… Коли проти прізвища Якимчук Олени Іванівни з'явилася червона пташка і медичний персонал попрощався з своїми клієнтами, дядько Захар запитав Женьку:
— Слухай, Женю, як ти організував усю цю компанію? Ти ж просто молодець!
Женька вирішив бути скромним до кінця:
— Хіба то я організував? То Микита Павлович організував.
— Ну, добре. Хай Микита Павлович, але як ти схилив Микиту Павловича на свій бік?
— А-а, це дуже просто. Я сказав йому: «Бачиш, як я бігаю? А мій товариш (це я про тебе, Котько) бігає вдвічі швидше. І нам з ним раз плюнути переловити вас всіх за півгодини. Тому краще хай самі йдуть. Потім ще. Голка, мовляв, у нас одна, і вона обов'язково затупиться під кінець, останньому буде найболячіше. А хто дасть першим укола робити, у того й болітиме зовсім мало. Микита Павлович цю чутку дуже швидко поширив. Потім, коли вони побачили, що голка у вас не одна, вже було пізно, їм було пізно відступати.
— Та-ак, — посміхнувся у вуса дядько Захар, — далебі, свята брехня?
— Ну, хай брехня, — не образився Женька. — Все одно на користь справі. Просто малюків мені шкода стало…
Котя промовчав. Йому чомусь пригадалося, як вони з Женькою збирали металолом.
Розділ одинадцятий, з якого видно, що ліс хоч і не страшний, але налякатись там можна до смерті
Дядько Захар закінчив робити у селі профілактичні щеплення і тепер майже щодня ходив з хлопцями до лісу.
Тітка Оксана говорила:
— І що ти, старий, собі думаєш? Тобі вже однаково, тебе колись куля не брала, а тепер не бере ні вітер, ні мороз, ні сонце, ні дощ. Ти вже зашкаруб, як та кора, що ти її сушиш для ліків. Але ж дітей пожалій. Вони відпочивати приїхали, а ти їх по лісах тягаєш щодня. Що ж нам їхні батьки-матері скажуть, дивись, на кого вони схожі? Ну, Котя у мене золота дитина, він хоч їсть справно, а Женя став на скелета схожий. Подряпані обидва так, ніби з дикими котами билися. Здичавіють зовсім діти, господи прости. Хіба їм іншої забавки не можна знайти, як оце кожного божого дня по лісах волочитися? Почитати? Будь ласка, і в нас які-не-які книжки знайдуться, і в бібліотеку можна піти. Нівроку, не в лісі живемо.
— А де ж? — сміявся дядько Захар. — Звичайно, у лісі. А в тому, що вони зараз мало читають, я не бачу великої біди. Зимою начитаються.
І хлопці з ранку і до вечора блукали по лісі, часом з дядьком Захаром, а часом, коли його викликали до хворого, — самі. Правда, самі вони далеко не заходили, ходили тільки по узліссі, але хіба зменшувався від того інтерес?
Женька брав товстенну книжку-гербарій, яку багато років тому хтось з товаришів подарував дядькові Захарові, і звіряв кожну знайдену рослинку з малюнком у книжці. Він страшенно радів, коли йому щастило знаходити в лісі чи на лузі рослину, намальовану у книжці. У книжці під малюнками крім українських підписів були підписи ще й латинською мовою. Це виглядало вже зовсім по-науковому. Один такий підпис Женька навіть завчив напам'ять: «Тузіляга фарфара». Чогось йому весь час пригадувалась фарфорова собачка, яка стояла на столику у Ліди. І хоч трава мати-й-мачуха нічого спільного з собачкою не мала, латинська її назва запам'яталася Женьці саме так. Тепер, маючи на озброєнні дядькову книжку, Женька міг, заглядаючи в неї, раз у раз ошелешувати Котю, а то й саму тітку Оксану своєю обізнаністю. Якось він запитав у неї: